До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда
Він наче крізь людей дивився. Нікого не помічав. Мов поранений звір, метався по кімнаті, не відпускаючи з рук телефонної слухавки.
Нарешті різко відчинив двері й попрямував до виходу з будинку.
Раптом телефон у його руці завібрував.
Миттю зупинився.
— Так! — коротко і голосно відповів. — Я! Слухаю уважно! Хто?! Кажіть!
Кілька секунд панувала мертва тиша.
Рахімов мовчки тримав слухавку біля вуха й важко дихав. Очі його неприродно розширювалися, губи затрусилися…
Відчувши недобре, Лія піднялася з дивана.
Раптом його телефон випав на підлогу й голосно дзенькнув металевим корпусом. Рука ж так і залишалася біля вуха.
— Марате! — закричала перелякана Лія. — Що?! — підбігла до чоловіка. — Господи! Що сталося?!
Хапаючи повітря, мов риба без води, Рахімов повільно опустився на коліно.
— Коханий!!! О, Боже милостивий!!! — підхопила й намагалася втримати. — Що з тобою?! — гірко плакала до смерті налякана жінка. — Викличте негайно швидку-у!!! — щосили заверещала на весь будинок.
Марат отямився уже в лікарні.
Важко розплющив очі.
На ньому купа дротів і трубочок.
Поряд Лія. Тримає його за руку. Одягнена у чорному…
Знову міцно стис повіки.
— То це правда? — ледь чутно прохрипів.
— Тіла… Чи те, що залишилось… Привезуть за тиждень, — важко промовила. — Багато тяганини з документами. Інша країна. Все вирішується через консульство. Не хвилюйся зараз, — ковтаючи сльози, погладила миле обличчя. — Бережи сили. Вони ще нам знадобляться.
Через вісім днів провели поховання.
Вже майже ніхто не мав сил плакати над труною.
Важкий тиждень очікування висмоктав із рідних останні сили. Сльози закінчилися.
Батьки стояли, мов живі тіні.
Із кладовища Марат поїхав раніше.
Лія зрозуміла. Додому він зараз не повернеться. Якийсь час побуде наодинці.
Дорогою заїхав на кладовище до Тимурової матері. Чомусь саме у цей день йому захотілося поговорити з нею востаннє. Відчував, що нитка, яка роками зв’язувала їх — розірвана.
— Ну, привіт, Ілоно, — сідаючи поряд, тихо промовив. — Ніколи не думав, що дякуватиму тобі за той безумний вчинок. Зла не тримав, але… зрозуміти теж не міг. Та зараз, здається, нарешті розставлені всі крапки над «і». Багато разів у молитві питав Бога, чому ти завагітніла. Якщо мені судилося мати дітей з Лією, навіщо він подарував мені сина від тебе? Тепер розумію… Тимур прийшов у цей світ дитям гріха, виконав свою місію — врятував брата і відійшов дитям світла. Якби не він… Мій хоробрий, сміливий, відчайдушний хлопчик… — із сильних батькових очей покотилися сльози. Обняв голову руками. — Всевишній — свідок, я любив його усім серцем. Бачив у ньому спадкоємця. На цьому світі дав йому усе, що тільки міг. Спочатку була думка поховати його тут, біля тебе. Але ні… Він — Рахімов. Тому лежить поряд зі своїм дідом Фархадом і старшим братом. Там колись лежатиму і я… Але… Боже… Він такий молодий… — важко дихаючи звів засльозені очі до небес Марат. — Йому було жити й жити… Шкода… Зараз він там, де ти й хотіла, — повним розпачу й жалю поглядом обміряв холодну фотографію. — Поряд з тобою. Бережи його. Хоча… — важко усміхнувся. — Знаючи Тимура, скоріше він берегтиме тебе…
— Тату! Таточку! — закричала Міра, коли вдома всі сиділи за сімейним столом і поминали Тимура.
Дівчинка вискочила з-за столу й підбігла до батька. Сумно обняла.
— Марате? — нічого не розуміючи, піднялася Лія. — Пробач, рідний, ми почали без тебе, — підійшла до чоловіка. — Я й не думала, що ти приїдеш.
— Чому? — здивувався Рахімов.
— Я… Д-думала, ти поїхав у будинок печалі…
— Чому я маю тікати? — обняв дружину. — Від кого? Хіба твій біль менший за мій? — важко глянув у її виснажені горем очі. — Хіба когось із присутніх не болить серце так само, як мене? — подивився на свою сім’ю, яка зібралася за столом.
— О-о, милий… — погладила його змучену голову Лія.
Вже ввечері, коли піднялися у свою кімнату наважилася відкрити чоловікові найсокровенніше.
— Я дізналася не дуже вчасно, тому мовчала. Нехай одне завершиться, а потім розпочнеться інше, — казала щось незрозуміле.
Марат напружився.
«О, Всевишній, що ще?» — застукало в його голові.
Відчував, що не витримає вже й найменший викид адреналіну. Серце на межі…
Зупинив на жінці здивований, важкий погляд.
— Я… У нас буде дитина, — поклала його руку собі на живіт. — Я вагітна, — сумно усміхнулася. — Думала сказати пізніше, але… Нехай у цьому океані печалі, що поглинув тебе з головою, буде хоч крапля радості…
Очі Марата засвітилися гірким щастям.
Під час смерті однієї дитини дізнатися про народження іншої…
Важко уявити, що має відчувати людина.
— Марате? — раптом не зрозуміла.
Його очі стали немов скляні, погляд застиг десь далеко, рукою він ухопився за груди.
— Печ-че, — ледь чутно прохрипів, щосили притискаючи руку. — Сер-це, дих-нути не мо-жу, т-так печ-че, — ледве видавав по слову, буквально синіючи на очах.
— Марате-е!!! — заверещала Лія. — Ти чуєш мене!!! Марате!!! Била по обличчю. Несіть нашатирний спирт! О-о, Господи!!! Та що ж це таке? Він зовсім не реагує!
— Подіяло! Подіяло! — чулись інші голоси. — Він прокидається!
— Та де ж там прокидається! — кричала Лія. — Йому досі сниться кошмар! Він стогне! Марате! Ти чуєш?! — трясла головою чоловіка. — Та вийди ж з цього сну, заради Бога! Повернися до реальності! Ну! Давай! О, Сило Небесна, допоможи!
— Заспокойтесь, Ліє Роланівно, — почувся голос Марини Митрофанівни. — Він справді прокидається. Все гаразд.
Рахімов важко розплющив очі.
— Нарешті! — майже плачучи, голосно видихнула Лія. — О-ох! Як же ти нас налякав! — крізь сльози випалила, підвищуючи голос на чоловіка. — Весь будинок серед ночі на ноги підняв! Казала ж тобі ввечері: лягай спати! — незвично сердито виховувала чоловіка. — Та ж ні!
