До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Що це означає? — здивовано глянув на Лію Марат, коли жінка, утираючи мокрі очі, підійшла до нього. Досі він стояв осторонь і лише спостерігав.

— Вперше за дванадцять років Міра не підбігла до мене? — дивувався, спостерігаючи, як донька з братами піднімається у їхню кімнату, не зважаючи на батька. — Отак запросто привіталася лише з хлопцями й пішла? — не міг прийти до тями.

Лія крізь сльози засміялася.

— Але ж мене не було кілька днів… — не міг заспокоїтися. — От же ж невдячні діти… — незадоволено хитаючи головою, усміхнувся і пригорнув дружину до себе. — Наступного разу відішлю її до Рашида, — поцілував кохану…

— Як усе пройшло? — запитала Лія, коли вони з Маратом увійшли до його домашнього кабінету. Хатні помічниці тим часом поралися біля столу.

— Алан з Тимуром такі дорослі, — задумано відповів, сідаючи за стіл. — Я наче не впізнаю своїх дітей. Тепер бачу справжню братерську любов між ними. Серце заспокоюється…

— Милий, — обійшла і ззаду обняла чоловіка. — Ми цього літа по-справжньому й не відпочивали.

— Є ідеї? — примружив очі, піднімаючи голову.

— Залишилося ще три тижні до початку навчання, — сіла йому на коліна. — Я говорила з Мироном. Через десять днів вони з Ольгою даватимуть сольний концерт у Відні. Може всією сім’єю відвідаємо? Заодно проведемо деякий час разом?

Марат погладив кохане обличчя.

— Дай мені кілька днів. Я розберуся зі справами й подамося у Європу на два тижні. Відпочинемо, заодно побудемо з нашим скрипалем… — поцілував Лію.

— Обіцяєш? — ніби й не повірила.

— Хіба я колись кидав слова на вітер? — по-доброму насупив брови.

Лія лягла йому на груди й поклала голову на плече.

— Останнім часом ти спілкуєшся з Мироном частіше за мене, — раптом задумано промовив Марат. — Як його особисте життя? Адже вже достатньо дорослий.

— Т-та ніби нічого серйозного, — від несподіванки, аж піднялася дружина. — А чому питаєш?

— Розумію, що він особливий, творчий, вразливий, — серйозно глянув у вічі жінці. — Ще з дитинства ти краще його розуміла. Але Мирон — мій син. Його доля мене турбує так само, як і решти дітей.

— Він обожнює тебе, — погладила Марата. — Не смій і на хвильку сумніватися в цьому, — якось аж налякалася дружина.

Відчула, що чоловік натякає, ніби між ними з сином немає повної довіри.

— Ну що з тобою, рідна моя? — знов пригорнув до себе кохану. — Я не сумніваюся. Знаю — він відповідальний. Горджуся, що носить моє прізвище. Але хлопець уже дорослий і тому хочу, аби засвоїв одну істину: розважатися може з будь-ким. Поки молодий — нехай зриває тільки найпрекрасніші квіти, адже він чоловік. Проте на поріг батьківського дому має право стати тільки та єдина, достойна мого хлопчика, дівчина. То має бути кохання на все життя. Що, що, а це питання я не залишу поза своєю увагою. Так йому і передай, — серйозно закінчив.

Лія мовчала.

Знала, що Мирон уже понад рік зустрічається з молодою англійською скрипалькою українського походження Єлизаветою Руденко. Вони разом грали у Лондонському симфонічному оркестрі. Дівчина безперечно кохала його, але Ольга Степанова попередила дівчину, розповівши їй історію Лії і Марата.

— Зважаючи на вольовий характер Миронового батька, можу припустити, що саме таку жінку, як Лія, він уявляє поряд зі своїм сином, — попередила Лізу. — Самовіддану, покірну, слухняну, лагідну берегиню домашнього вогнища. То ж якщо надумаєш з’явитися йому на очі, спершу виріши для себе, чи готова ти заради свого коханого на такі жертви. Адже Рахімов, попри все, ще й заможна впливова людина. Жартувати з ним не можна…

— Не слухай цих казок, — переконував дівчину Мирон, коли та поділилася з ним своїми побоюваннями. — Ти зовсім не знаєш мого батька. Хіба людина з кам’яним серцем забрала б сиротину з дитячого будинку та ще й потім зайнялася благочинністю, узявши той заклад під свою фінансову опіку? Так, він суворий, це правда. Якщо з чимось не згідний — не переконаєш. Але справедливий, відвертий, відкритий, щирий і щедрий. Справді, мама відмовилася від музичної кар’єри. Але тато не вимагав цього. Навіть хотів зникнути з її життя, аби не заважати розвиватися. Проте вона сама зробила свій вибір… Ні, не сидить замкнена у чотирьох стінах, обкладена дітьми, як дехто вважає, а веде активне світське життя. У свої тридцять сім виглядає так, що я можу спокійно назвати її своєю дівчиною. Усі повірять, ще й позаздрять. Я обожнюю своїх батьків. Вони в мене надзвичайні люди.

— Але твій батько й не гляне на мене, коли почує, що я граю в оркестрі, адже хоче…

— Головне — чого хочеш ти, — раптом перебив Мирон і завмер в очікуванні.

— Я просто мрію бути поряд, — не вагаючись, відповіла Єлизавета. — Як жінка великого Турганова — в тіні свого віртуоза.

Розчулений хлопець узяв її тендітні руки у свої долоні й поцілував.

— За першої-ліпшої нагоди поговорю з батьком, — рішуче відповів. — Пора знайомитися…

Хоч син і словом не обмовився про свої наміри Лії — Степанова попередила подругу, тому вона була в курсі подій.

— Зараз не час, синку, — просила мати, коли Мирон зателефонував, аби просто побажати спокійної ночі. — Тимур з Аланом далеко від дому. Марат дуже напружений. Навіть я зайвий раз його не чіпаю. Можеш потрапити під гарячу руку.

— Ольга даремно втручається, це наша чоловіча бесіда, — незадоволено відповів Мирон. — Ти ж не випередиш мене? А то батько вважатиме, що я ховаюся за жіночу спідницю.

— Обіцяю, нічого не розкажу. Лише повідомлю, коли він буде готовий до подібної розмови, — дала слово.

Та перед тим, як дати Миронові зелене світло на шляху до невідворотного, хотіла сама побачити ту, яка полонила серце її хлопчика.

Нагода випала сама собою.

Вони всією сім’єю відвідають концерт сина, там Ольга усіх і перезнайомить. Адже гастролює цілий оркестр. Головне: переконати Мирона не з’являтися на очі Рахімову разом із пасією.

— Поговори з цією