Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз

для чоловіків, які помалу рухалися їм назустріч, їхні постаті наразі були невидимі, а проте розумів, як небезпечно зараз робити різкі рухи, особливо якщо серед переслідувачів є вівчарі. Ті вівчарі з їхнім феноменальним зором швидко помітять якнайменший рвучкий порух.

— Думаєте, вони йдуть по нас? — запитала Енн, спостерігаючи за чоловіками, що наближалися.

— Ще б пак. Нумо, відійдімо назад, під прикриття лісу. Але не поспішайте. Вони можуть нас побачити.

Вони повільно відійшли назад, у ліс, який став зараз їхнім прихистком, і Коррідон упав на землю, тягнучи Енн за собою.

Дотепер їм просто надзвичайно щастило. За кілька миль від того місця, де вони пірнули у річку, Енн із Коррідоном натрапили на усамітнену фермерську господу. Коррідон вирішив, що варто буде ризикнути і просушити тут свій одяг, а ще, можливо, дістати трохи їжі в дорогу.

Фермерова дружина повірила у розповідь про те, що цих двох подорожніх спіткала транспортна пригода. Вона розвела вогонь і, повісивши їхній одяг сушитися, приготувала для них велику миску яєчні з шинкою, якою вони й пригощалися, сидячи, загорнені у ковдри, перед вогнищем, у якому палахкотіли дрова.

Господиня сказала Коррідону та Енн, що раннього пообіддя до ферми приїздить поштовий фургон, водій якого, вона була певна, підвезе їх до Бортвіка, де, на її думку, був механік, який міг би їм допомогти.

Це влаштовувало Коррідона. Їхній одяг уже повністю просохнув, а тоді приїхав поштовий фургон, і його водій охоче підвіз їх до Бортвіка. У Бортвіку вони сіли до автобуса, що прямував до Ґіффорда, проте це був хибний хід, хоча й необхідний, адже Коррідону так і не вдалося винайняти автівку. Він був упевнений, що в автобусі їх хтось неодмінно впізнає та здійме тривогу.

А зараз вони полишили Ґіффорд за п'ять миль позаду та пішки прямували в бік Данбара. З собою вони мали клунок їжі, який їм дала в дорогу дружина фермера, та були добре відпочилі, тож далека лава чоловіків, що наближалися, їх наразі не турбувала. Коррідон відчував упевненість, що вони цілком зможуть вислизнути від переслідувачів.

— Якби ми дісталися сюди на якихось десять хвилин раніше, то не помітили б, як вони виходять із лісу, та наскочили би просто на них, — сказав Коррідон, спостерігаючи, як шерега чоловіків повільно відхиляється в інший бік. — Задача ось у чому: куди нам іти? Якщо ми й далі триматимемося первісного маршруту, то вони одразу здогадаються, що ми прямуємо до Данбара.

— То ходімо просто на північ, — порадила Енн. — Так ми вийдемо до Гаддінґтона. А вже звідти, якщо відірвемося від переслідувачів, повернемо на схід, до Данбара.

Коррідон здивовано витріщився на неї.

— Звідки ви це знаєте?

— Ото вже ці чоловіки! — сказала вона та засміялася. — Ви думаєте, ніби тільки вам усе відомо. Я чимало подорожувала Шотландією, і мені доводилося бувати у Гаддінґтоні. Ось звідки я знаю.

— Тим краще для вас, — відказав він і вишкірився. — Та хай там як, а я шкодую, що не маю при собі мапи. Блукання навмання може змарнувати нам чимало часу та бути небезпечним. Як гадаєте, ви зможете знайти шлях звідси до Гаддінґтона?

— Сподіваюся, що так, — трохи невпевнено відповіла Енн. — Щоправда, я трималася головних доріг, коли була тут востаннє. То як ми вчинимо — зачекаємо, поки споночіє, чи ризикнемо вирушити просто зараз?

— Ми не можемо дозволити собі гаяти час. — Тепер лава чоловіків зникла за пругом. — Вони прямують на захід. А ми підемо на північ. Якщо будемо обачні, то зможемо уникнути зустрічі з ними. Гадаю, нам уже слід вирушати.

І вони вирушили разом; швидко пересувалися відкритою долиною, а діставшись пагорбів, сповільнилися до розміреної ходи та обачно стежили за тим, аби їх не було видно понад обрієм.

— Я хвилююся щодо вас, — несподівано сказав Коррідон, коли вони рухалися пагорбами вперед. — Ліпше би вам було тоді мене покинути.

— Не метушіться так, — сказала Енн, усміхаючись. — Я можу дати собі раду.

— То ви так думаєте, — коротко відказав він, — однак, якщо вони звинуватять мене у смерті Рити Аллен, ви потрапите у неабияку халепу. Чули колись про співучасть у злочині?

— Я би воліла, аби ви не лізли поперед батька в пекло, — сказала Енн. — Я ж не хвилююся, то чому ви маєте?

Коррідон щось буркнув і, якусь часину пройшовши мовчки, зненацька сказав:

— А знаєте, ви починаєте мені подобатися.

— Справді? — вона кинула на нього швидкий погляд. — Не схоже, що це робить вас аж надто щасливим.

— Я й не щасливий. Я — не ваш тип. З вами мені доведеться бути вкрай обачним.

— Схоже, ви схильні робити з мухи слона, чи не так?

— Колись я міняв жінок, як циган коней. Любив їх якийсь час, а тоді кидав. Війна допомогла мені позбутися цієї звички, і вже багато місяців я не цікавився жінками. — Він опустив на неї погляд. — А от ви мене зацікавили, і це мені не до вподоби.

Цього разу вона вже не мала що сказати, і, помовчавши трохи, Коррідон мовив:

— То ви заручені чи щось на кшталт цього?

— Щось на кшталт цього, — сказала вона й усміхнулася. — Він служить у військово-морських силах. Я бачу його приблизно раз на пів року.

Коррідон знову щось пробурмотів.

— Ну, то й добре, — резюмував він.

— Справді? Ми з ним просто подобаємося одне одному, — сказала Енн, немовби обороняючись. — І нічого більше.

— То нехай він і надалі вам подобається, — кисло відказав Коррідон. — Менше знатимете горя. Навіщо зайві клопоти.

— Які клопоти?

Коррідон несподівано зупинивсь і пильно подивився на Енн.

— Ви мені подобаєтеся, — сказав він рівним, стриманим голосом. — А коли мені подобається якась особа, я стараюся зробити все, щоби цю особу не скривдити. Отакий вже я сентиментальний. Поглянувши на мене, ви б ніколи такого не подумали, але саме такий я є насправді. Таку вже маю ваду.

— Але чому б то ви мали мене кривдити? — спантеличено запитала вона.

— Я йду по вашого брата, чи не так? — нетерпляче сказав він. — Я маю намір передати його до рук поліції. Хоча зараз я вже не так у цьому певен.

— Вам не доведеться передавати його до рук