Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз

Жанна підвелася, мляво підійшла до дверей вагона та визирнула у напівморок.

«Усе марно! — розпачливо подумав він. — Що тепер буде?» Знову вся відповідальність за пошуки Меллорі лягла на нього. Його рішучість похитнулася. Він не міг ходити. Цього разу труднощі, що постали перед ним, були надто великі. Геть знесилений, Ян вирішив визнати свою поразку та здатися, і щойно він так постановив, ним оволодів якийсь летаргійний спокій. Навіть біль у руці, здавалося, вгамувався, і невдовзі Ян поринув у тривожний сон. І коли паротяг, із торохтінням та гуркотом подолавши складні відтинки шляху, виїхав на колію, що вела далі на північ, і засигналив, пронизливий крик його гудка не розбудив Яна.

3

Коррідон швидкою ходою прямував коридором уздовж вагона, аж раптом з купе першого класу вийшов кремезний, міцної статури чоловік і, ставши у проході, заступив йому шлях. Це був детектив-сержант Роулінс.

— Не варто опиратися, старий, — з привітною усмішкою сказав він. — Просто позаду вас стоїть Гадсон. Він — чудовий коп, тому давайте обійдемося без зайвого клопоту.

Коррідон різко завмер на місці, і його серце стрепенулося. Кинувши швидкий погляд назад, він побачив дужу постать детектива-констебля Гадсона, що перекривала йому шлях для втечі.

Розвернувшись до Роулінса, Коррідон якомога недбаліше сказав:

— Овва, оце так зустріч! Вітаю, Роулінсе! Не чекав я вас тут побачити. Ви отримали мою телеграму?

Лише завдяки щасливій випадковості Коррідон зупинився якраз навпроти дверей вагона, одначе потяг їхав надто швидко для того, щоби можна було ризикнути та зістрибнути з нього під час руху. Цей шлях утечі був справжнісіньким самогубством.

— Отримав, — жваво озвався Роулінс. То був меткий чолов'яга — великий, червонолиций та дружній. Він завжди мав такий вигляд, неначе щойно повернувся з двотижневої відпустки на морському узбережжі, випромінюючи енергію та здоров'я. Коррідон знав його як сміливого, працьовитого та сумлінного поліціянта. Треба було мати неабияку витримку, щоби стати на його шляху так, як це допіру зробив Роулінс, і це змушувало Коррідона щиро захоплюватися детективом-сержантом. — Ви дарма непокоїлися стосовно Крю, — доброзичливо провадив Роулінс. — Ми вже знали про нього геть усе, і то ще до того, як ви нам телеграфували. А втім, я однаково вдячний вам за підказку. Гадаю, ви дозволите Гадсону вас обшукати? Ви ж, певно, маєте при собі пістолета, чи не так?

— Ваша правда, — з глузливою посмішкою відказав Коррідон. — Ну ж бо, Гадсоне, гайда до роботи. Пістолет — у моїй правій кишені.

Гадсон, поліціянт із кам'яним обличчям і жорсткими очима, занурив руку до Коррідонової кишені та видобув звідти автоматичний пістолет двадцять п'ятого калібру.

— То ви тепер захоплюєтеся іграшками? — запитав Роулінс, потираючи руки. — А я собі думав, що ви матимете щось Краще за цю пукавку. Маєте на неї дозвіл?

— Авжеж, — сказав Коррідон. — Він у моєму гаманці. Бажаєте на нього поглянути?

— Не зараз. А ви не даєте нам багато шансів запроторити вас за ґрати, еге ж?

— Невже ви уявили собі, що цього разу ви мене туди запроторите? — запитав Коррідон, зводячи брови. — Ви нічого на мене не маєте, Роулінсе.

— Але ж точнісінько так само кажуть і всі ті злочинці, — радісно усміхнувся Роулінс. — Коррідоне, ви мене дивуєте. Не думав я, що ви станете передбачуваним. Заходьте-но сюди, старий. Ви мали би пишатися собою, — продовжив він, попровадивши Коррідона до купе першого класу, з якого сам нещодавно з'явився. У кутку купе сидів іще один офіцер поліції, який кинув на Коррідона похмурий погляд спідлоба, коли той опустився на сидіння навпроти. — Нам довелося витурити звідси кількох пасажирів, і все заради вашої зручності. А у Данбарі на вас чекає автівка, що відвезе вас до Лондона. Гадаю, ви мали би почуватися важливою особою.

— Я саме так і почуваюся, — відказав Коррідон. — Але до Лондона не повернуся.

— Вибачайте, старий, та вони там, у Лондоні, дуже вже хочуть з вами потеревенити, — сказав Роулінс, дістаючи пачку цигарок. — То як, забиймо по цвяшку у наші домовини[58]?

Коррідон узяв запропоновану йому цигарку та дозволив Роулінсові запалити її для нього.

— Ну, якщо вже такі справи, — сказав він і засміявся, — то, гадаю, особливого вибору я не маю. — Він запитував себе, чи знає Роулінс, що Енн їде у цьому потягу. — До речі, звідки ви вигулькнули?

Роулінс усівся на сидіння коло дверей купе.

— Ми сіли в потяг у Бервіку. Побачили, як ви висовуєте з вікна свою симпатичну голову, та й тихесенько прослизнули до кондукторського вагона[59]. Ми не хотіли передчасно вас турбувати, правда ж, Гадсоне? — Гадсон, який сидів обіч Коррідона, щось буркнув собі під носа. — А взагалі-то наші хлопці помітили вас іще на вокзалі Кінґс-Кросс, але, бачте, втратили з поля зору, — провадив далі Роулінс. — Тому вони зателефонували до поліції Пітерборо, і, коли потяг зупинився у цьому місті, він узяв на борт детектива-констебля Стюарта. На щастя, сталося так, що я саме був у Карлайлі[60], — мав там одну невеличку справу, яка вас не обходить, — коли це раптом мені зателефонували мої колеги та попросили зустріти потяг у Бервіку. Стюарт не мав певності щодо того, чи ви справді той чоловік, якого ми розшукуємо, а шеф поліції вважав за краще, якщо саме я привезу вас назад до Лондона. Тож я скочив у автівку — і ось я тут. Але ж і відчайдушна то була поїздка, скажу я вам.

«Ані згадки про Енн», — полегшено подумав Коррідон.

— Ви, звісно ж, висуваєте мені якісь обвинувачення? — сказав він.

— Ні, хіба що ви самі змусите мене це зробити, — із сяйливою усмішкою відказав Роулінс. — І на вашому місці я би того не робив. Це лише все ускладнить. Я радше волів би, щоби ви зі мною співпрацювали. Звичайно, якщо ви створюватимете труднощі, то я можу вас заарештувати, але це вже залежить від вас.

— То у чому мене обвинувачують?

Роулінс підморгнув.

— Не просіть мене відкривати вам мої карти. Якщо я дуже захочу, то завиграшки знайду, у чому вас можна звинуватити. Та насправді зараз ми насамперед хочемо, аби ви допомогли нам у пошуку того поляка. А вже