Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз

Ну, нам також пощастило, — сказав Коррідон, розкладаючи інструменти на крилі автівки. — Ми збилися на манівці й саме шукали когось, хто би нас підвіз. Коли ми побачили світло ваших фар, то не могли повірити у своє щастя. Самотня тут місцина, еге ж?

Поки Коррідон розбирав карбюратор, Брюер балакав з Енн, намагаючись їй сподобатися. Він майже засмутився, коли Коррідон зібрав карбюратор, закрутив останній Гвинт і сказав йому, щоби спробував завести двигун.

— Думаю, зараз автівка має завестися, — мовив він. — Судячи з усього, паливний канал був засмітився. У всякому разі пробуйте.

Двигун завівся з першої спроби.

— Та ви — справжнє диво, — сказав Брюер, радісно усміхаючись йому крізь вікно. — Якби не ви — застряг би я тут на цілу ніч. Ну ж бо, застрибуйте. Куди я можу вас доправити?

— Ми прямуємо до Данбара, — збуджено промовила Енн. — Чи не могли б ви нас туди підвезти?

— Чом би й ні? Сам я їду до Единбурга, та радо підвезу вас.

Вони сіли до автівки, і Коррідон, гримнувши, зачинив дверцята.

І вже коли вони, набираючи швидкість, їхали темною дорогою, долоня Енн ковзнула до Коррідонової долоні. Він дозволив їй залишитися там, але про дівчину не думав; усі його думки поглинув Меллорі.

Розділ чотирнадцятий

1

Моторний човен був невеликим судном фірми «Брук», мав вісімнадцять футів завдовжки, двигун потужністю десять кінських сил, і ним можна було стернувати за допомогою керма, як автівкою. Човен зберігався в елінґу[63], збудованому з бетону та дерева, і був підвішений над водою у люльці зі сталевих тросів. За допомогою електричної лебідки човен можна було легко опустити на воду — досить було натиснути на ґудзик.

Поки Енн перевіряла двигун, Коррідон неспокійно стояв на варті коло відчинених дверей.

Брюер залишив їх на головній вулиці Данбара, і, щойно він зник з поля зору, Енн із Коррідоном пішки спустилися до моря. Вони відійшли ще зовсім недалеко, коли це Коррідона раптом охопило відчуття, що хтось йде за ними назирці. Він нічого не сказав про це Енн, неохоче подумавши, що це відчуття, зрештою, могло виявитися нічим більшим, аніж нервовою фантазією. Він не втрачав пильності, проте нікого так і не побачив.

І зараз, стоячи у дверному проході, Коррідон відчував, ніби за ним спостерігають. Він визирнув у пітьму, відчуваючи на обличчі холодний вітер, що здіймався з моря, проте не бачив нічого підозрілого.

— Усе гаразд, — сказала Енн, залазячи на стапель[64]. — То як, вирушаємо?

— Так, — сказав він, неохоче розвертаючись до дверей спиною. — Море стає неспокійним. Здіймається вітер. Що раніше ми вирушимо, то краще для нас. Як довго триває шлях до острова?

— Близько години, — відповіла Енн. — Та коли ми туди дістанемося — усе буде гаразд. У домі досхочу консервованої їжі. Вистачить якнайменше на тиждень.

— Тиждень — то дуже добре. — Він знову визирнув у пітьму. — Ну ж бо; вирушаймо.

Енн відчула його неспокій і проникливо поглянула на нього.

— Щось не так?

— Нічого. Гадаю, просто нерви. Мене не полишає відчуття, що за нами хтось стежить.

Вона поквапливо натиснула кнопку електричної лебідки і, поки човен м'яко спускався на воду, підійшла до Коррідона.

— Тоді вирушаймо. Було би жахливо, якби...

Вона затнулася і здушено скрикнула, коли несподіваний порух за відчиненими дверима змусив їх обох різко обернутися. У світлі жарівки, що звисала зі стелі, промайнула і впала на ніс човна чиясь тінь.

— Хто там? — запитав Коррідон, виступаючи вперед.

На світло вийшла Жанна. На рівні пояса вона тримала маузера і цілилася в них. На її білому обличчі застиг холодний вираз, а очі виблискували.

— Я іду з вами, — задихано сказала вона.

Коррідон стиха полегшено зітхнув. Він очікував, що з темряви до них вийде Роулінс.

— Я ще зроду не зустрічав жодної іншої жінки, яка б мала звичку отак несподівано з'являтися у найнедо-речнішу мить, — сказав він і вишкірився. — Як ви в біса сюди дісталися?

— Ми з вами домовилися зустрітися тут, — сказала вона холодним, безживним голосом. — Невже ж ви думали, що зможете так легко мене здихатися?

— Та я взагалі про вас забув, — сказав Коррідон, насторожено стежачи за маузером у її руці. — А Ян, певно, чигає там, у темряві?

— Ні.

— То де ж він у такому разі?

Жанна засміялася. Це був дивний, неочікуваний звук, від якого Коррідону мурашки пробігли по спині. Він втупився в неї очима, раптово усвідомивши, який хворий вона має вигляд. Її шкіра немовби збіглася, надаючи обличчю дівчини голодного та лютого вигляду. Очі Жанни глибоко запали в оточених темними колами очницях і блищали, як у пропасниці. Губи були безкровні.

— Він мертвий, — сказала вона.

— Мертвий? — Такого Коррідон аж ніяк не очікував. — Що сталося? До нього дісталася поліція?

Жанна поглянула на Енн, і гірка, глузлива посмішка промайнула у кутиках її вуст.

— Запитайте її. Вона знає. Яна вбив Меллорі.

Енн судомно вхопила ротом повітря та зробила швидкий крок уперед, але Коррідон потягнув її до себе.

— Про що ви говорите? — запитав він Жанну. — Що змушує вас думати, ніби його вбив Меллорі?

— Я бачила, як це сталося. — Вона занурила свої нервові пальці в густе чорне волосся та пригладила його. — Він нас переслідував.

— Переслідував вас... але як?

Якусь мить Жанна стояла нерухомо, а тоді зненацька слова хлинули з неї потоком.

— Ренлі вбили. Він пожертвував собою заради нас. Яна поранили. Поліції майже вдалося нас упіймати. Ми з Яном сховалися у церкві. — А тоді потік слів пересох, Жанна стояла, дивлячись на Коррідона та Енн, і, хмурячись, притискала пальці до скронь.

— Що ж, продовжуйте, — різко сказав Коррідон. — Що сталося?

— Нам вдалося сісти у потяг, — провадила вона далі, цього разу вже повільніше. — Нам поталанило. Потяг ішов просто до Данбара. Яну було дуже зле. Він потерпав від спраги та постійно просив пити. Я полишила його та пробиралася від одного товарного вагона до іншого, сподіваючись знайти щось, аби втамувати його спрагу. А тоді я почула, як він кричить. Я озирнулася. Він наполовину звісився з вагона та щосили хапався за поручні. — Жанна стишила голос