Країна розваг - Стівен Кінг

— У цих гвинтівках приціли зміщені? — спитала Енні у Фреда.

— Ні, мем. Усі ігри в «Джойленді» чесні. Та якби я вам сказав, що Батя Аллен — це той, хто керує цією будкою, — присвятив багато годин, щоб їх вирівняти, це була би брехня.

Як колишній працівник команди Баті Аллена, я знав, що це щонайменше нещиро. Настроювати приціл на гвинтівках — це те, що Батя став би робити в останню чергу. Що краще стріляли лохи, то більше призів Баті доводилося б роздавати… а свої призи він купував сам. Усі боси будок так робили. То були дешеві товари, але ж не безплатні.

— Стріляє вліво і високо, — сказала вона радше сама до себе, ніж до когось іншого. Потім підняла рушницю, прилаштувала її у западині лівого плеча і десять разів натиснула на гачок. Цього разу відчутної паузи між пострілами не було і кролики та качки лишилися поза увагою. Енні цілилася в керамічних курчат, і восьмеро з них вибухнули.

Коли вона поклала гвинтівку на стійку, Лейн банданою повільно стер смугу поту й бруду ззаду на шиї. Водночас дуже тихо заговорив:

— Господи Гораціо Ісусе. Вісім курчат ще ніхто не вибивав.

— Останнє я лише зачепила, та й з цієї відстані мусила б збити всіх. — Вона не хизувалася, лиш констатувала.

— Я ж казав, що мама круто стріляє, — мало не вибачаючись, промовив Майк. Потім затулив рота кулаком і закашлявся. — Вона думала йти на Олімпійські ігри, та потім покинула коледж.

— Ви й правда Енні Оуклі. — Лейн засунув бандану в задню кишеню. — Будь-який приз, красуне. На ваш вибір.

— Свій приз я вже отримала, — сказала вона. — Це був чудовий, чудовий день. Хлопці, я навіть не знаю, як вам дякувати. — Енні повернулася обличчям до мене. — І цьому хлопцю. Якому довелося мене вмовляти. Бо я дурна. — Вона поцілувала Майка в маківку. — Але тепер мені вже треба відвезти сина додому. Де Майло?

Ми роззирнулися навколо і побачили його посеред Джойленд-авеню. Собака сидів перед «Домом жаху», огорнувши лапи хвостом.

— Майло, до мене! — гукнула Енні.

Пес нашорошив вуха, проте не послухався. Він навіть не повернувся в її бік, просто сидів і дивився на фасад єдиного темного атракціону в «Джойленді». Мені чомусь здалося, що він читає обплутане павутиною запрошення з зеленими краплинами слизу під ним: «ЗАХОДЬ, КОЛИ СМІЛИВИЙ».

Поки Енні дивилася на Майло, я крадькома кинув погляд на Майка. Вираз його обличчя, хоч він і був мало не до смерті зморений після дня розваг, годі було витлумачити неправильно. На ньому читалося вдоволення. Я розумію: думати, що вони з джек-рассел-тер’єром усе це спланували наперед, було би божевіллям. Але мені справді так здалося.

І досі здається.

— Мам, підвези мене туди, — попросив Майк. — Мене він послухається.

— Нема потреби, — заперечив Лейн. — Якщо у вас є повідець, я радо приведу вашого песика.

— Він у кишені Майкового візка, — сказала Енні.

— Е-е, мабуть, ні, — похитав головою Майк. — Можете перевірити, але по-моєму, я забув його взяти.

Енні зазирнула в кишеню, а я подумав: «Аякже, забув ти».

— Ох, Майку, — докірливо промовила Енні. — Твій пес, твоя відповідальність. Скільки разів я тобі про це казала?

— Вибач, мам. — А Фреду і Лейну він пояснив: — Ми ним майже не користуємося, бо Майло завжди слухається.

— Крім тих випадків, коли він справді потрібен. — Енні склала руки рупором і крикнула: — Майло, сюди! Пора додому! — Потім, значно приємнішим голосом: — Печиво, Майло! Іди, дам печивко!

Її заспокійливий тон і мене б змусив знятися й бігти (може, навіть із висолопленим язиком), але Майло не ворухнувся.

— Деве, нумо, — сказав Майк. Так, неначе я теж був у сценарії, але чомусь пропустив свою репліку. Я взявся за ручки візка і покотив Майка по Джойленд-авеню до кімнати страху. Енні пішла за нами. Фред і Лейн залишилися на місці. Лейн спирався на стійку з викладеними на ній пукавками на ланцюгах. Котелок він зняв і прокручував на пальці.

Коли ми підійшли до собаки, Енні суворо на нього подивилася.

— Майло, що з тобою таке?

Майло постукав хвостом на звук голосу Енні, проте на неї навіть не глянув. І не поворухнувся. Він сторожив і мав намір не сходити з місця, хіба що його відтягнуть.

— Майкле, будь ласка, примусь свого собаку встати, щоб ми могли поїхати додому. Тобі треба відпо…

Не встигла вона договорити, як сталися дві події. Щодо їх послідовності я не певен. Відтоді я роками прокручував у голові той епізод (найчастіше вночі, коли не міг заснути), але й досі не певен. Мені здається, спочатку загуркотіло: то був звук вагончика, який покотився по колії. Але також то міг бути звук, з яким падає висячий замок. А ще можливо, що обидві події відбулися одночасно.

Великий «Американ мастер» звалився з подвійних дверей на фасаді «Дому жаху» і лежав на дошках, виблискуючи під жовтневим сонцем. Згодом Фред Дін скаже, що, напевно, з’єднувальна скоба була ненадійно закріплена в замковому механізмі і вібрація вагончика, що наближався, змусила її вискочити з отвору. Це було цілком логічно, бо коли я перевірив, скоба справді була піднята.

Та однаково це дурня.

Я власноруч навішував замок і чудово пам’ятаю клацання, з яким скоба стала на місце. Я навіть пам’ятаю, як потягнув за неї, щоб пересвідчитися, що замкнено, — з висячими замками всі так роблять. І тут напрошується запитання, на яке Фред Дін навіть не пробував відповісти: усі рубильники в «Домі жаху» було вимкнено, тож як той вагончик взагалі міг покотитися? Що ж до того, що сталося далі…

Ось як закінчувалася подорож «Домом жаху». На дальньому боці кімнати тортур, якраз тоді, коли ви думали, що поїздка скінчилася і можна заспокоїтися, на вас із пронизливим вереском вилітав скелет (знаний серед зелених під іменем Гаґар Жахливий), і відчуття було таке, що він от-от зіткнеться з вагончиком. Коли скелет відлітав убік, виявлялося, що попереду кам’яна стіна. На ній флуоресцентною фарбою був намальований напівзогнилий зомбак і могильна плита з написом «КІНЕЦЬ КОЛІЇ». Звісно, стіна розчахувалась саме вчасно, але той фінальний подвійний удар був надзвичайно ефектний. Коли вагончик нарешті виїжджав на денне світло, описував півколо перед тим, як заїхати через інші подвійні