Країна розваг - Стівен Кінг

Того дня на Майку були величезні неоковирні ортопедичні скоби. Я хотів був допомогти йому сісти у фургон, але він відмахнувся і заліз сам. Це забрало в нього чимало зусиль, і я думав, що він розкашляється, проте цього не сталося. Він мало не підстрибував від радісного хвилювання. Енні (у джинсах «Лі Рідерз» її ноги здавалися нереально довгими) передала мені ключі від фургона.

— Ти поведеш, — сказала вона. І стишивши голос так, щоб Майк не почув: — Я вся на нервах, не зможу.

Я теж був на нервах. Зрештою, це я пер на неї танком, щоб погодилася. Звісно, з Майковою допомогою, проте з нас двох дорослим був я. Як щось піде не так, відповідати мені. Я ніколи не вмів молитися, але, поки вантажив Майкові костури й візок у багажне відділення фургона, подумки послав нагору прохання, щоб усе пройшло добре. Потім здав назад, виїхав із під’їзної алеї, повернув на Біч-драйв і проїхав повз білборд з написом «ПРИВОЗЬТЕ ДІТЕЙ У „ДЖОЙЛЕНД“, ЦЕ БУДЕ НЕЗАБУТНЬО!»

Енні сиділа на місці пасажира, і, подивившись на неї, я подумав, що ще ніколи вона не була такою красивою, як того ранку в жовтні, у своїх линялих джинсах і легкому светрику, з волоссям, перев’язаним на потилиці ниткою блакитної пряжі.

— Деве, дякую тобі за все це. Сподіваюся тільки, що ми робимо правильно.

— Правильно, — сказав я, стараючись, щоб мій голос звучав більш впевнено, ніж я почувався. Бо тепер, коли вороття назад не було, мені в душу закралися сумніви.

* * *

Знак «Джойленду» світився — то було перше, що я помітив. І друге — з гучномовців линула радісна літня музика: звуковий парад хітів кінця шістдесятих — початку сімдесятих. Я збирався поставити машину на одному з паркувальних місць для інвалідів на майданчику А (до них було десь із п’ятдесят футів від в’їзду в парк), та не встиг: з відчинених воріт вийшов Фред Дін і знаком показав нам проїжджати вперед. Того дня на ньому був не просто костюм, а трійка, яку він приберігав на випадок, якщо у «Джойленд» завітає якась знаменитість і їй треба влаштувати ВІП-тур. Той костюм я бачив, але не чорний шовковий циліндр, схожий на ті, що їх вдягали дипломати в старих кінохроніках.

— Це звичайне видовище? — спитала Енні.

— Авжеж, — відчуваючи легке запаморочення, відповів я. Нічого звичайного в цьому не було.

Я заїхав у ворота на Джойленд-авеню і припаркувався біля паркової лавки села Виляй-Крути, на якій ми колись сиділи з містером Істербруком після мого першого виступу в ролі Гові.

Вийти з фургона Майк хотів так само, як і сів, — самотужки. Я став поряд, готовий підхопити його, якщо раптом втратить рівновагу, а Енні тимчасом витягала з багажника візок. Майло сидів у мене біля ніг, метляв хвостом, нашорошував вуха і виблискував очима.

Коли Енні вже котила візок до нас, підійшов напахчений лосьйоном після гоління Фред Дін. Він був… незрівнянний. Іншого слова й не добереш. Зняв циліндр, вклонився Енні й простягнув їй руку.

— Ви, певно, Майкова мама. — Слід пам’ятати, що в ті часи до жінок ще не було уніфікованого звертання «міс», тож, попри всю свою знервованість, я на мить відчув захват від того, як спритно він обійшов дихотомію «міс/місіс».

— Так. — Не знаю, що змусило її розхвилюватися: чи то його ґречність, чи то разюча відмінність між її одягом (неформальним, як для парку розваг) і його (формальним, як для візиту державної особи), — але хвилювання відчувалося. Та все одно вона потисла йому руку. — А цей юнак…

— …і є Майкл. — Він простягнув руку хлопчику з широко розкритими очима, який стояв на сталевих опорах. — Дякую, що завітали до нас.

— Прошу… тобто це я вам дякую. Дякую, що дозволили нам приїхати. — Він потиснув Фредові руку. — Ого, парк такий величезний!

Звісно, це було не так. Величезний — це про «Дісней-ворлд». Але десятирічному, який ніколи не був у жодному парку розваг, безперечно, саме так і здавалося. Якусь мить я ніби бачив усе його очима, по-новому бачив, і мої сумніви щодо того, чи правильно я вчинив, привізши його, випаровувалися.

Фред сперся долонями на коліна й нахилився, щоб роздивитися третього члена сім’ї Рос.

— А ти Майло!

Майло гавкнув.

— Так. Мені теж приємно з тобою познайомитися. — Фред простягнув руку, очікуючи, що Майло дасть лапу. Коли той дав, Фред її потиснув.

— А звідки ви знаєте, як звуть нашого пса? — поцікавився Майк. — Вам Дев сказав?

Усміхаючись, Фред випростався.

— Ні, він не казав. Я знаю, бо це чарівне місце, мій друже. Ось, наприклад. — Він показав порожні руки й сховав їх за спиною. — У якій руці?

— У лівій, — підіграла Енні.

Фред показав ліву руку — порожню.

Вона, всміхаючись, підкотила очі.

— Ну добре, у правій.

І цього разу Фред витяг з-за спини великий букет троянд. Справжніх. Енні з Майком ахнули. Я теж. Стільки років минуло, а я досі не знаю, як він це зробив.

— «Джойленд» для дітей, дорогенька, а оскільки з дітей у нас сьогодні тільки Майк, то парк належить йому. А для вас — ці квіти.

Енні взяла їх, немов уві сні, занурила в букет обличчя, вдихнула солодкий червоний пилок.

— Я покладу їх у фургон, — запропонував я.

Вона ще трохи потримала троянди в руках, та потім передала мені.

— Майку, — сказав Фред, — ти знаєш, що ми тут продаємо?

Майк завагався, не знаючи, що відповісти.

— Атракціони? Атракціони та ігри?

— Ми продаємо веселощі. То як, повеселитися хочеш?

* * *

Я пам’ятаю день, який Майк провів у парку (і Енні разом із ним), так чітко, наче це сталося минулого тижня, але потрібен значно більш талановитий майстер пера, щоб розказати вам, що то було за відчуття, чи пояснити, як він зміг розвіяти останні чари, якими Венді Кіґан тримала моє серце й мої почуття. Я можу сказати лише те, що ви й самі знаєте: деякі дні стають безцінним скарбом. Їх небагато, проте я думаю, що в житті майже кожної людини випадає кілька таких днів. Для мене то був один із таких днів, і коли мені сумно — коли життя дістає і все навколо здається мішурою і