Країна розваг - Стівен Кінг

— Цілковито з тобою погоджуюсь.

— Тоді що ти маєш на увазі?

— Мені здалося, що я щось побачила на фотографіях, але певності не було, тому я віднесла надрукований відбиток і негатив нашому випускнику Філу Гендрону. Він геній проявних, практично живе на факультеті фотографії у Барді. Пам’ятаєш ті неоковирні «спід-ґрафіки», з якими ми ходили?

— Забудеш таке.

— Їх нам навісили здебільшого для антуражу — гарненькі дівчатка зі старезними фотиками в руках. Але Філ сказав, що насправді вони досить круті. З негативів можна витягти чимало корисного. Ось, наприклад.

Вона простягла мені збільшену копію фото з «Чашками-кружляшками». Голівудська кралечка знімала молоду пару з маленькою дитиною посередині, проте на цій масштабованій фотографії тих людей взагалі не було видно. У центрі знімка опинилися Лінда Ґрей та її кавалер-убивця.

— Деве, подивися на його руку! На татушку глянь!

Я насупився, намагаючись щось розгледіти.

— Важкувато, — пожалівся я. — Рука більш розмита, ніж решта фотки.

— А по-моєму, ні.

Я підніс фото впритул до очей.

— Це… Господи, Ерін. Це що, чорнило? І воно потекло? Зовсім трішки, але потекло?

Вона просяяла і тріумфально мені всміхнулася.

— Липень шістдесят дев’ятого. На півдні країни пекельна спека. Піт з людей тече відрами. Якщо не віриш, подивись на інші фотографії, й побачиш кола від поту на сорочці. До того ж у нього були й інші причини пітніти, правда ж? Він замислив убивство. Відчайдушне й зухвале.

— От чорт, — сказав я. — Пірат Піт.

Ерін спрямувала на мене вказівний палець.

— Точно.

«У пірата Піта» — так називалася сувенірна крамничка, що стояла біля «Плюсь-Хрясь». Над її дахом гордо майорів Веселий Роджер. Усередині можна було купити звичні дрібниці — футболки, чайні горнятка, пляжні рушники, навіть плавки, якщо ваша дитина забула взяти їх з собою (усе з логотипом «Джойленду»). А ще там був прилавок, на якому пропонували широкий вибір фальшивих татуювань. То були перебивні картинки. Якщо ви не могли нанести їх собі самотужки, Пірат Піт (чи хтось із його зелених помічників) допомогли б вам за невеличку доплату.

Ерін кивнула.

— Сумніваюся, що він робив їх собі там, це було б тупо, а цей тип аж ніяк не тупий, але я впевнена, що то не справжнє татуювання, так само, як і коптський хрест, який та дівчина бачила в кінотеатрі у Рокі-Маунті. — Вона нахилилася вперед і взяла мене за руку біля ліктя. — Знаєш, що я думаю? Я думаю, він зробив це, щоб привернути увагу. Люди помічають татуювання, і все інше просто… — Вона постукала по розпливчастих обрисах, котрі були цілком упізнаваними перед тим, як її друг у Барді збільшив їх до величезного розміру.

— Усе інше, що з ним пов’язано, розпливається на тлі, — сказав я.

— Угу. Згодом він просто їх змивав.

— Поліції про це відомо?

— Гадки не маю. Можеш їм сказати. Я не казатиму, бо повертаюся в універ. Але не знаю, чи вони візьмуть до уваги, все-таки стільки часу минуло.

Я знову погортав фото. Сумнівів не лишалося: Ерін розкопала щось дуже важливе, — хоча я сильно сумнівався, що це само по собі стане чинником затримки вбивці з «Дому жаху». Але в цих фотографіях було ще щось. Щось. Знаєте, як ото буває, коли слово крутиться на язиці і ніяк звідти не зійде? Саме так і було з тими знімками.

— А після Лінди Ґрей були інші вбивства, подібні до цих п’яти? Чи чотирьох, якщо не враховувати Єву Лонґботом? Ти перевіряла?

— Пробувала. Якщо коротко, то я сумніваюся, але точно сказати не можу. Я прочитала про п’ятдесят убивств молодих дівчат і жінок… щонайменше п’ятдесят… але не знайшла жодного, яке б відповідало параметрам. — І Ерін випалила скоромовкою: — Завжди влітку. Завжди в кінці побачення з незнайомим старшим чоловіком. Завжди перетяте горло. І завжди пов’язано з якимось мандрівним ярма…

— Привіт, дітлахи.

Перелякавшись від несподіванки, ми підвели голови. До нас непомітно підійшов Фред Дін. Того дня на ньому був гольф, яскраво-червоні мішкуваті штани та кепка з довгим козирком і написом «ЗАМІСЬКИЙ КЛУБ ГЕВЕНЗ-БЕЙ», вишитим золотими нитками над краєм. Я більше звик бачити його в костюмі, де вся неформальність полягала в тому, що він розпускав краватку і розстібав верхнього ґудзика ванх’юзенівської сорочки. А в одязі для гри в гольф він здавався абсурдно молодим. Якщо не зважати на сиві смуги на скронях, звісно.

— Здрастуйте, містере Дін. — Ерін підвелася. Більшу частину ксерокопій (і деякі фотографії) вона досі тримала в руці. В іншій була тека. — Не знаю, чи ви мене пам’ятаєте…

— Аякже, — кивнув Фред, підходячи ближче. — Голівудських кралечок я ніколи не забуваю, от тільки часом імена плутаю. Ти Ешлі чи Джері?

Вона всміхнулася, поклала папери назад у теку і віддала мені. А я вклав туди фото, які досі тримав у руках.

— Я Ерін.

— Авжеж. Ерін Кук. — І він мені підморгнув, що було ще дивніше, ніж бачити його в старомодних мішкуватих штанях для гольфу. — Джонсі, у тебе відмінний смак у виборі дівчат.

— Правда ж? — Мені здавалося надміру складним залазити в пояснення й казати, що насправді Ерін — дівчина Тома Кеннеді. Однаково Фред міг і не пам’ятати Тома, бо ніколи його не бачив у звабливій зеленій суконьці й на високих підборах.

— Зайшов узяти гросбухи. Скоро треба відправляти податкові звіти. Такий геморой. А ти, Ерін, приїхала на зустріч випускників і добре проводиш час?

— Так, сер, дуже добре.

— Наступного року повернешся?

Це запитання змусило її трохи зніяковіти, але вона відважно сказала правду:

— Напевно, ні.

— Молодець, чесна. Але якщо передумаєш, Бренда Раферті знайде для тебе місце, я в цьому не сумніваюся. — Він перевів погляд на мене. — Джонсі, щодо цього хлопчика, якого ти хочеш привести в парк. Ви з його матір’ю вже вибрали день?

— Вівторок. А якщо піде дощ, то в середу чи в четвер. Малому не можна потрапляти під дощ.

Ерін поглянула на мене зацікавлено.

— Я б вам радив зупинитися на вівторку, — сказав Фред. — На узбережжя насувається шторм. Слава Богу, не ураган, але все-таки тропічне збурення. Зливи й сильний вітер, як кажуть у прогнозах. Усе має початися десь вранці в середу.