Країна розваг - Стівен Кінг
— Насправді я не дуже хочу…
— Господи, бойскаут з відзнакою «За скромність». Облиш. Ти ж хочеш, щоб малий покатався на атракціонах?
— Так.
— Тоді дай інтерв’ю. І мило всміхайся в об’єктив.
(Забігаючи наперед, скажу, що саме так я і зробив.)
Поки я складав стільчик, Лейн сказав:
— А знаєш, наш Фредді Дін міг би послати страховку нахрін і ризикнути. З вигляду не скажеш, але він сам карні-від-карні. Його батько був дрібним джекджо на кукурудзяних ярмарках. Фредді мені якось казав, що його батя носив з собою такий великий мічиґанський згорток, що ним міг би кінь вдавитися.
Що таке дрібний джекджо, я знав, але мічиґанський згорток ні про що мені не казав. А Лейн розсміявся, коли я спитав.
— З обох боків по двадцятці, а всередині — або доларові купюри, або вирізаний зелений папір. Крутий спосіб приманити юрбу. Але що стосується Фредді, то суть не в цьому.
— А в чому?
— Карні мають слабкість до гарненьких кнопок у обтислих спідничках і дітлахів, яким не поталанило в житті. А ще в них сильна алергія на лохівські правила. Включно з усією бухгалтерською чухнею.
— То, може, мені не доведеться…
Лейн підняв руку, щоб я замовк.
— Краще не ризикувати. Дай інтерв’ю.
* * *
Фотограф «Банера» поставив мене позувати перед «Громовицею». Коли я побачив фотографію, то аж скривився: на ній я примружився і був схожий на сільського дурника. Але свою роботу вона зробила. Коли я в п’ятницю вранці прийшов до Фреда, газета лежала в нього на столі. Він довгенько ухилявся від прямої відповіді, потім дав добро, та тільки за умови, що Лейн пообіцяє бути з нами від початку й до кінця прогулянки малого та його матері парком.
Лейн погодився без жодного ходіння околяса. Сказав, що хоче побачити мою подружку, а коли я бурхливо запротестував, зайшовся реготом.
Пізніше того ранку я подзвонив Енні Рос із того самого телефону, з якого Лейн викликав «швидку». Повідомив їй, що я домовився про прогулянку парком вранці наступного вівторка, якщо погода буде гарна, чи на середу-четвер, якщо не буде. І затамував дух.
Запала довга мовчанка, що завершилася зітханням.
Потім Енні сказала «добре».
* * *
П’ятниця видалася клопітною. Я рано пішов з парку, поїхав машиною до Вілмінґтона і вже чекав на Тома й Ерін, коли вони зійшли з поїзда. Ерін пробігла через усю платформу, кинулася в мої обійми й розцілувала в обидві щоки та кінчик носа. Пригортати її до себе було приємно, однак годі було сплутати сестринські поцілунки з якимись іншими. Я відпустив її, і одразу ж мене енергійно притягнув до себе, по-чоловічому стис і поплескав по спині Том. Відчуття було таке, що ми не бачилися не п’ять місяців, а п’ять років. Я тепер був роботягою і, попри те, що вбрався у свої найкращі штани й спортивну сорочку, мав вигляд роботяги. Нехай мої заляпані мастилом джинси й вицвіла на сонці собакепка лежали в глибині шафи в кімнаті у місіс Ш., та все одно я мав вигляд роботяги.
— Я така рада тебе бачити! — вигукнула Ерін. — Ого, яка засмага!
Я стенув плечима.
— Що тут скажеш? Працюю в найпівнічнішій провінції Селюцької Рів’єри.
— Це правильне рішення, — сказав Том. — Я б нізащо в це не повірив тоді, коли ти сказав, що не повернешся в універ, але тепер вважаю, що ти зробив правильно. Може, й мені слід було лишитися в «Джойленді».
Він усміхнувся — тією своєю усмішкою «я-поцілував-взасос-камінь-красномовства»[50], від якої б і пташечки з дерев попадали, — але це не розвіяло тіні, яка лягла на його обличчя. Він би нізащо в житті не залишився в «Джойленді» після своєї поїздки на темному атракціоні.
Вони зупинилися на вихідні у «Пляжному готелі» місіс Шопло (місіс Ш. була страшенно рада їх приймати, а Тіна Екерлі раділа зустрічі з ними), і ми усі вп’ятьох влаштували напівп’яну вечерю-пікнік на пляжі, гріючись біля величезного багаття. Але в суботу вдень, коли настав час, щоб Ерін поділилася зі мною інформацією, що так її занепокоїла, Том оголосив про свій намір обставити Тіну й місіс Ш. у «Скрабл» і відправив нас самих. Я подумав: якщо Майк та Енні сидітимуть на краю доріжки, то я познайомлю їх з Ерін. Але день був прохолодний, з океану віяв холоднющий вітер, тож за столиком для пікніка на краю доріжки нікого не було. Навіть парасолі: її забрали в дім і сховали на зиму.
У «Джойленді» всі чотири паркувальні майданчики були порожні, якщо не зважати на маленький парк службових вантажівок. Ерін (вбрана у товстий светр і вовняні штани, з тонким і дуже діловим портфелем, на якому було вибито її ініціали) питально здійняла брови, коли я витяг брелок і за допомогою найбільшого ключа відімкнув ворота.
— Ну, — сказала вона, — тепер ти один із них.
Мене це збентежило (хіба всі ми не відчуваємо збентеження, хай навіть безпричинного, коли хтось каже, що ми одні з них?).
— Не те щоб. У мене є ключ від воріт на випадок, якщо прийду сюди раніше за всіх або якщо йтиму з роботи останнім. Але всі ключі від королівства є тільки у Фреда й Лейна.
Ерін розсміялася, наче я бовкнув якусь дурницю.
— Ключ від воріт — це і є ключ від королівства. Я так вважаю. — Ураз посерйознішавши, вона подивилася на мене довгим поглядом. — Девіне, ти наче подорослішав на вигляд. Я це помітила ще до того, як ми зійшли з поїзда, ще коли побачила тебе на платформі. А тепер я знаю, чому так. Ти пішов працювати, а ми повернулися у Небувалію, щоб гратися з загубленими хлопчиками й дівчатками. З тими, хто зрештою вдягнеться в костюми від «Брукс бразерс» і матиме в кишенях дипломи магістрів.
Я показав на портфель.
— До костюмчика від «Брукс бразерс» піде якраз… якщо вони, звісно, шиють костюми для жінок.
Вона зітхнула.
— Це подарунок від батьків. Батько хоче, щоб я стала адвокатом, як він. Поки що мені не стало духу сказати йому, що сама я хочу бути вільнонайманим фотографом.
