Країна розваг - Стівен Кінг
Ми мовчки пішли по Джойленд-авеню. Панувала тиша, тільки опале листя перестукувало, мов кістки. Ерін подивилася на вкриті атракціони, сухий фонтан, завмерлих конячок на каруселі, порожню Казкову сцену в порожньому селі Виляй-Крути.
— Сумно якось. У голову лізуть думки про смерть. — Вона кинула на мене оцінювальний погляд. — Ми бачили газету. Місіс Шопло постаралася, залишила в нас у кімнаті. Ти знову відзначився.
— Ти про Едді? Та просто я опинився поряд. — Ми дійшли до будки Мадам Фортуни. До неї досі було притулено садові стільці. Два з них я розгорнув і жестом запросив Ерін сісти. Потім всівся поряд з нею і витяг пінтову пляшку «Олд лоґ кебін».
— Віскар дешевий, зате зігріває добре.
Приємно здивована, Ерін пригубила. Я й собі ковтнув, потім закрутив пляшку і сховав у кишеню. За п’ятдесят ярдів од нас на Джойленд-авеню (нашій головній алеї) виднівся високий декоративний фасад «Дому жаху» і можна було прочитати зелені літери, з яких крапав слиз: «ЗАХОДЬ, КОЛИ СМІЛИВИЙ».
Маленька ручка Ерін на диво міцно стисла моє плече.
— Ти врятував старого покидька. Врятував. Вважай це своєю заслугою.
Я всміхнувся, згадавши слова Лейна про те, що я маю бойскаутську відзнаку за скромність. Мабуть, вважати щось своєю заслугою не було серед моїх сильних сторін у ті часи.
— Він житиме?
— Напевно. Фредді Дін розмовляв із якимись лікарями, які сказали: бла-бла-бла, пацієнт повинен кинути курити, бла-бла-бла, пацієнт повинен кинути їсти картоплю-фрі, бла-бла-бла, пацієнт повинен регулярно займатися спортом.
— Так і бачу Едді Паркса на пробіжці, — в’їдливо сказала Ерін.
— Ага. З цигаркою в роті й пачкою шкварок у руці.
Вона захихотіла. Налетів вітер і роздмухав їй волосся навколо щік. У товстому светрі й ділових темно-сірих штанях вона не дуже нагадувала ту розчервонілу американську красуню, яка бігала «Джойлендом» у коротенькій зеленій суконьці, всміхаючись своєю по-особливому привабливою усмішкою і припрошуючи людей знятися на старомодний фотоапарат.
— Що в тебе для мене є? Що ти розкопала?
Ерін відкрила портфель і витягла теку.
— Ти точно хочеш у це влазити? Бо я не думаю, що ти вислухаєш, скажеш «Елементарно, Ерін» й одразу видаси ім’я вбивці, як Шерлок Голмс.
Якби я потребував підтвердження того, що я не Шерлок Голмс, то ним могла стати моя шалена думка про те, що Едді Паркс — так званий убивця з «Дому жаху». Я хотів був сказати Ерін, що мені більше йдеться про те, щоб упокоїти жертву, ніж знайти убивцю, але це могло здатися божевіллям, навіть попри пережите Томом.
— Я на це теж не розраховую.
— До речі, з тебе близько сорока доларів за міжбібліотечний абонемент.
— Я готовий платити.
Ерін жартома тицьнула мене під ребра.
— Правильно. Бо я не заради розваги працюю паралельно з навчанням.
Вона вмостила портфель між щиколотками і розгорнула теку. Всередині я побачив ксерокси, дві-три сторінки нотаток, надрукованих на машинці, і глянцеві фотографії, схожі на ті, що їх отримували лохи, коли купувалися на заклики голівудських кралечок.
— Отже, так. Я почала зі статті в чарльстонській «Ньюз енд кур’єр», про яку ти розповідав. — Вона простягнула мені одну з ксерокопій. — Це недільний випуск, п’ять тисяч слів здогадів і, може, з вісімсот слів реальної інформації. Потім почитаєш, якщо захочеш, я тобі змалюю загальну картину. Чотири дівчини. П’ять дівчат, якщо з нею. — Ерін показала на «Дім жаху». — Першою була Ділайт Моубрей, для друзів — Діді. З Вейкроса, штат Джорджія. Біла, двадцять один рік. За три чи чотири дні до того, як її вбили, вона розповіла своїй найкращій подружці Джезмін Візерс, що в неї новий бойфренд, старший і дуже симпатичний. Її знайшли біля стежки на краю болота Окефенокі тридцять першого серпня тисяча дев’ятсот шістдесят першого року, через дев’ять днів після зникнення. Якби той тип затягнув її в болото, хоча б трохи, її б ще довго не знайшли.
— А може, й узагалі не знайшли б, — зауважив я. — Тіло, покинуте там, за двадцять хвилин розтерзали б алігатори.
— Гидко, але правда. — Вона подала мені наступну копію. — Це історія з вейкроського «Джорнел гералд». — Там було фото. На ньому насуплений поліцейський показував гіпсовий відбиток слідів від шин. — Була гіпотеза, що він викинув її там, де перерізав горло. Пишуть, що відбитки шин залишив пікап.
— Викинув тіло, як сміття.
— Знову гидко, але правда. — Ерін передала мені наступну копію вирізки з газети. — А це номер два. Клодін Шарп, з Рокі-Маунт, це тут, у штаті Північна Кароліна. Біла, двадцять три роки. Знайдена мертвою в тамтешньому кінотеатрі. Другого серпня шістдесят третього. На сеансі показували «Лоуренса Аравійського» — дуже довге й дуже шумне кіно. Журналіст, автор статті, цитує «анонімне джерело в поліції», яке стверджувало, що вбивця, напевно, перерізав їй горло під час однієї з батальних сцен. Звісно, це лише здогади. Він викинув закривавлену сорочку й рукавички, а з зали вийшов, мабуть, у тій сорочці, яка була під першою.
— Схоже на почерк убивці Лінди Ґрей, — відзначив я. — Тобі не здається?
— Як на мене, то дуже схоже. Поліція допитала всіх її друзів, але Клодін нічого не казала про нового бойфренда.
— Чи про те, з ким вона того вечора ходила в кіно? Навіть батькам не казала?
Ерін глянула на мене поблажливо.
— Дев, їй було двадцять три, не чотирнадцять. Її батьки жили на одному краю міста, а вона — на іншому. Працювала в аптеці й мешкала у маленькій квартирі над нею.
— Ти про все це дізналася з газетної статті?
— Ні, звісно. Я теж зробила декілька дзвінків. Аж на пальцях мозолі диском понатирала, якщо хочеш знати правду. До речі, з тебе ще й за міжміські дзвінки. До Клодін Шарп ми повернемося пізніше. А тепер підемо далі. Жертвою номер три, відповідно до статті у «Ньюз енд кур’єр», була дівчина з Санті, що в Південній Кароліні. Ми вже підійшли до тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року. Єва Лонґботом, дев’ятнадцять років, темношкіра. Зникла четвертого липня. Її тіло зайшли через дев’ять місяців двоє рибалок, лежало на північному березі річки Санті. Її зґвалтували й вдарили ножем у серце. Інші не були ні темношкірими, ні зґвалтованими. Ти можеш, звісно, записати її ім’я в колонку вбивці з «Дому жаху», проте я особисто сумніваюся. Останньою жертвою, перед Ліндою Ґрей, була