Країна розваг - Стівен Кінг
Того дня ніхто не кричав. Авжеж, ні. Бо коли подвійні двері зі стуком розчахнулися, вагончик, що з них виїхав, був порожній. Він описав півколо, легенько стукнувся носом об наступні подвійні двері й зупинився.
— А-га, — прошепотів Майк, та так тихо, що я ледве розібрав, а Енні (я в цьому впевнений) навіть і не почула — усю її увагу було прикуто до вагончика. Хлопчик усміхався.
— Як це вийшло? — спитала Енні.
— Не знаю, — відповів я. — Мабуть, коротке замикання. Чи якийсь стрибок напруги. — Обидва пояснення здавалися правдоподібними, якщо не знати про вимкнені рубильники.
Я став навшпиньки й зазирнув у нерухомий вагончик. Перше, що я помітив, — захисна штанга була піднята. Якщо Едді Паркс чи хтось із його зелених помічників забував її опустити, штанга сама автоматично опускалася і фіксувалася, коли поїзд рушав. То було правило техніки безпеки, яке регулювалося державними вимогами. Те, що штанга піднята, загалом здавалося по-дурному логічним, бо того ранку електроживлення було лише на тих атракціонах, які Лейн та Фред увімкнули для Майка.
Під напівкруглим сидінням я помітив одну річ, таку ж реальну, як троянди, що їх Фред подарував Енні, тільки не червону.
То була блакитна стрічка Аліси.
* * *
Ми пішли назад до фургона. Майло, котрий знову став слухняним песиком, біг поряд з Майковим візком.
— Я відвезу їх додому і повернуся, — сказав я Фреду. — Кілька зайвих годин попрацюю додатково.
Але Фред похитав головою.
— На сьогодні ти вісімдесят шість. Лягай спати раніше і приходь завтра о шостій. Візьми з собою кілька зайвих сендвічів, бо працюватимемо допізна. Виявилося, що той шторм рухається швидше, ніж прогнозували синоптики.
Почувши це, Енні стривожилася.
— Як ви думаєте, може, мені зібрати трохи речей і поїхати з Майком до міста? Мені не хочеться, бо він такий змучений, але ж…
— Послухайте ввечері радіо, — порадив їй Фред. — Якщо НУПДОА[53] видасть наказ про евакуацію узбережжя, ви не раз про це почуєте, але я сумніваюся, що це станеться. Просто вітрище здійметься сильний. Мене турбують наші високі атракціони — «Громовиця», «Трясучка» і колесо.
— Нічого з ними не станеться, — заспокоїв Лейн. — Торік вони витримали Аґнес, а то був справдешній ураган.
— А в цієї бурі є ім’я? — поцікавився Майк.
— Її називають Ґільдою, — відповів йому Лейн. — Але це не ураган, а лиш субтропічне збурення.
— Кажуть, що вітер здійметься ближче до півночі, — додав Фред. — А через годину-дві почнеться сильний дощ. Мабуть, Лейн каже слушно щодо великих атракціонів, та все одно працювати доведеться до сьомого поту. Деве, у тебе є дощовик?
— Авжеж.
— Він тобі знадобиться.
* * *
Прогноз погоди, який ми почули на радіохвилі «ВКЛМ», коли виїхали з парку, трохи заспокоїв Енні. Вітри, утворювані Ґільдою, розганялися не більш ніж до тридцяти миль на годину, більшої швидкості лише час від часу сягали пориви. Могло статися незначне розмивання узбережжя і внутрішні райони могли зазнати легкого підтоплення, але нічого страшнішого не обіцяли. Радіоведучий назвав цю погоду «чудовою, щоб запускати повітряних зміїв», і ми розсміялися. Приємно було мати спільні спогади.
На той час, коли ми під’їхали до великого вікторіанського будинку на Біч-роу, Майк уже клював носом. Я взяв його на руки й посадив у візок. То було не важко: за останні чотири місяці я наростив трохи м’язів, та й без тих жахливих скоб хлопчик важив не більше від сімдесяти фунтів[54]. І знову Майло супроводжував візок, коли я котив його пандусом до будинку.
Майку потрібно було в туалет, проте коли його мама спробувала сама взятися за ручки візка, він попросив, щоб йому допоміг я. Тож я відвіз його в туалет, допоміг підвестися і спустив штани на гумці, поки він брався за поручні.
— Терпіти не можу, коли вона мені допомагає. Почуваюся безпорадним немовлям.
Може, й так, проте відливав він із завзяттям здорової дитини. Та коли нахилився вперед, щоб натиснути на кнопку зливу, то заточився і мало не пірнув носом в унітаз. Я його підхопив.
— Дякую, Деве. Я вже сьогодні мив голову. — Я розсміявся, Майк і собі всміхнувся. — Шкода, що справжнього урагану не буде. Це було б кльово.
— Це ти так кажеш, поки його нема. — Мені згадався ураган Доріа, за два роки до того. Він налетів на Нью-Гемпшир і Мен зі швидкістю дев’яносто миль на годину та повидирав із коренем дерева по всьому Портсмуту, Кіттері, Сенфорду та Бервіках. Одна велика стара сосна звалилася зовсім поряд з нашим будинком, підвал затопило і чотири дні не було електрики.
— Але я б не хотів, щоб у парку попадали атракціони. Це найкраще місце у світі. Принаймні з тих, де я був.
— Добре. Тримайся за поручні, я натягну тобі штани. Не треба світити задом перед мамою.
Це його знову насмішило, та тільки сміх перейшов у кашель. У коридорі Енні забрала у мене візок і покотила у спальню.
— Девіне, тільки не здумай тікати, не попрощавшись, — гукнула вона через плече.
Оскільки день до вечора у мене був вільний, то я не мав жодного наміру тікати не попрощавшись, якщо вона хотіла, щоб я ще ненадовго залишився. Тому я пройшовся вітальнею і пороздивлявся речі, що напевно були дорогими, проте не надто зацікавили мене — двадцятиоднорічного хлопця. Величезне панорамне вікно, майже від стіни до стіни, заливаючи кімнату світлом, рятувало її від похмурості. Вікно виходило на задній дворик, дощану доріжку й океан. На південному сході вже громадилися перші хмари, та над нами небо досі було пронизливо блакитним. Пам’ятаю, я ще подумав, що врешті-решт потрапив у великий будинок, хоча нагоди полічити ванні кімнати, мабуть, не буде. Пам’ятаю, думав про стрічку Аліси і про те, чи бачив її Лейн, коли повертав вагончик-утікач назад в укриття. Про що ще я думав? Про те, що я все-таки побачив примару. Хоч і не особисто.
Повернулася Енні.
— Він хоче тебе побачити. Тільки довго не затримуйся.
— Добре.
— Треті двері праворуч.
Я пройшов коридором, легенько постукав і зайшов. Якщо не зважати на поручні, балони з киснем у кутку