Країна розваг - Стівен Кінг
У повітрі витав запах мазі для розтирання. Майк лежав у ліжку і здавався дуже маленьким, майже губився під зеленою ковдрою. Поряд скрутився клубком (ніс до хвоста) Майло, і Майк неуважно гладив його шерсть. Насилу вірилося в те, що зовсім недавно цей хлопчик тріумфально здіймав руки над головою на верхівці «Колеса Кароліни». Проте вигляд у нього не був сумний. Навпаки — він сяяв.
— Деве, ти її бачив? Бачив, коли вона пішла?
Я всміхнувся і похитав головою. Я заздрив Тому, але Майку — ні. Майку — нізащо.
— Шкода, що дідуся там не було. Він би її побачив і почув, що вона сказала на прощання.
— А що вона сказала?
— «Дякую». Вона мала на увазі нас обох. І порадила тобі бути обережним. Ти точно її не чув? Навіть трішки?
І ще раз я похитав головою. Ні, навіть трішки.
— Але ж ти знаєш. — Личко в нього було бліде й змарніле, як у дуже хворого хлопчика, проте очі випромінювали жвавість і здоров’я. — Ти знаєш, правда ж?
— Так. — Згадалася стрічка Аліси. — Майку, ти знаєш, що з нею сталося?
— Хтось її вбив. — Дуже тихо.
— Я так думаю, вона не казала тобі…
Але закінчити не було потреби. Він похитав головою.
— Тобі треба спати, — сказав я.
— Так, посплю, і стане краще. Завжди стає. — Його очі заплющилися, та потім поволі розплющилися. — Колесо було найкращим. Підйомник. Ми наче летіли.
— Так, — кивнув я. — Це схоже на політ.
Він знову заплющив очі й більше не розплющував. Якомога тихіше я пішов до дверей. І вже коли взявся за ручку, почув:
— Будь обережний, Дев. Воно не біле.
Я озирнувся. Майк спав. Я впевнений, що спав. Тільки Майло дивився на мене. Я вийшов, тихо причинивши за собою двері.
* * *
Енні була на кухні.
— Я варю каву, але, може, ти пива хочеш? У мене є «Блу Рібон».
— Краще кави.
— Як тобі будинок?
Я вирішив сказати правду.
— Меблі трохи застарілі, як на мій смак, але я на дизайнера інтер’єрів не вчився.
— Я теж. Навіть університету не закінчила.
— Ти не одна.
— Та ти закінчиш. Забудеш ту дівчину, яка тебе покинула, і повернешся в університет, і закінчиш, і тебе чекає блискуче майбутнє.
— Звідки ти знаєш про…
— Про дівчину? По-перше, це настільки очевидно, що й рекламного щита не треба. По-друге, Майк знає. Він мені сказав. Він — моє блискуче майбутнє. Колись давно я хотіла отримати диплом антрополога. Здобути золоту медаль на Олімпійських іграх. Відвідувати дивні казкові місцини й стати Марґарет Мід[57] свого покоління. Я хотіла писати книжки й зробити все можливе, щоб знову здобути батькову любов. Знаєш, хто він?
— Моя квартирна хазяйка каже, що священик.
— Так і є. Бадді Рос, чоловік у білому костюмі. А ще в нього пишна чуприна сивого, майже білого волосся. Він схожий на давнішу версію Чоловіка з «Ґледу»[58], з телереклами. Мегацерква, постійна присутність на радіо, тепер телебачення. За лаштунками він козел із кількома хорошими рисами характеру. — Енні налила кави в дві чашки. — Але те саме можна сказати про всіх нас, чи не так? Я думаю, так.
— Таке враження, що ти багато про що шкодуєш. — Це було не дуже ввічливо з мого боку, але період розшаркувань у нас був позаду. Принаймні я на це сподівався.
Вона принесла каву і сіла переді мною.
— Як у тій пісні співають, були в мене й жалі. Але Майк — чудова дитина, і слід віддати батькові належне — він забезпечує нас фінансово, щоб я могла не працювати, а постійно бути з сином. На мій погляд, чекова любов — це краще, ніж ніякої любові. Сьогодні я прийняла рішення. Я думаю, це сталося, коли ти в тому дурненькому костюмі виконував дурненький танець. Коли я дивилася, як Майк сміється.
— І що ж це за рішення?
— Я вирішила дати батькові те, що він хоче, тобто запросити його в життя онука, поки ще не надто пізно. Він казав жахливі слова про те, що Бог покарав мене за якісь там гріхи й тому Майк хворий на МД. Але треба простити й забути. Вибачень я можу ще довго чекати… бо в душі батько вірить, що це правда.
— Мені шкода.
Енні знизала плечима, наче це не мало значення.
— Я помилялася, коли не дозволяла Майку поїхати в «Джойленд», і помилялася, коли плекала старі образи й наполягала на якомусь дурнуватому quid pro quo[59]. Мій син — не товар на ринку. Деве, як ти думаєш, у тридцять один рік людина ще не надто стара, щоб подорослішати?
— Спитаєш, коли доживу.
Вона розсміялася.
— Туше. Вибач, я на хвилинку.
Не було її майже п’ять хвилин. Я сидів за кухонним столом і поволі пив каву. Коли вона повернулася, то светр тримала в правій руці. Живіт у неї був засмаглий. Бюстгальтер — світло-блакитний, майже в тон до линялих джинсів.
— Майк міцно спить, — сказала вона. — Девіне, хочеш піднятися зі мною нагору?
* * *
Спальня в Енні була простора, але без прикрас, неначе за всі проведені тут місяці вона так і не розпакувала свої речі. Енні розвернулася до мене й оповила мене рукою за шию. Очі в неї були дуже широко розкриті й дуже спокійні. Усмішка торкнула кутики губ, і з’явилися м’які ямочки.
— Пам’ятаєш, як я сказала: «Б’юся об заклад, якби тобі дати найменшу нагоду, ти б і краще зміг»?
— Так.
— Я цей заклад виграю?
Губи в неї були солодкі й вологі. Я відчував смак її подиху.
Відхилившись назад, вона сказала:
— Це буде лише раз. Ти повинен розуміти.
Я не хотів розуміти, проте розумів.
— Головне, щоб це не було… ну ти розумієш…
Тепер Енні всміхнулася по-справжньому, мало не розсміялася. Мені видно було не тільки ямочки,
