Зелена миля - Стівен Кінг
— Мені потрібно, щоб ти дав слово, — сказав я.
— Яке ще слово? — Його рот досі намагався злостиво викривитися, але в очах читався переляк. Електричний струм у щитовій було вимкнено, але сидіння Старого Іскруна володіло власним зарядом. І тоді я побачив, що Персі його відчуває.
— Дай слово, що коли ми тебе поставимо завтра за головного, ти справді переведешся в Браяр-Рідж і даси нам спокій, — відповів йому Брутал. Такого шаленства в голосі, як тієї миті, я ще ніколи від нього не чув. — Що наступного ж дня напишеш заяву про переведення.
— А як не напишу? А як подзвоню деяким людям і скажу, що ви з мене знущаєтеся й погрожуєте? Залякуєте мене?
— Нас, може, й випруть звідси коліном під зад, якщо твої зв’язки такі впливові, як ти хизуєшся, — сказав я. — Але спочатку ми зробимо так, щоб на підлозі залишилася й велика порція твоєї, Персі, крові.
— За ту мишу! Ха! Думаєте, комусь буде не наплювати на те, що я розчавив ручного гризуна якогось убивці? Комусь за стінами цієї психушки?
— Ні. Але троє людей бачили, як ти стояв, заткнувши собі гузно великим пальцем, поки Дикий Білл Вортон душив Діна Стентона ланцюгами. На це всім не буде наплювати, Персі, я тобі клянуся. На це навіть твій побічний дядечко-губернатор відреагує.
Щоки й лоб Персі вкрилися латками бурякового рум’янцю.
— Ти думаєш, вони тобі повірять? — спитав він. Але гнів уже майже зник з його голосу. Було помітно, про що він думає — хтось нам та й повірить. А Персі не любив неприємностей. Порушувати правила — це для нього була норма. А от попадатися на їх порушенні — аж ніяк.
— А я зробив кілька знімків Дінової шиї до того, як зійшли синці, — докинув Брутал. Я не знав, правда це чи ні, але прозвучало добре. — І знаєш, про що свідчать ті фотки? Що Вортон добряче йому шию нам’яв перед тим, як його відтягли. Хоча ти був там, на місці, стояв з того боку, де Вортон тебе не бачить. Доведеться відповісти на кілька мульких запитань, правда? А такі штуки можуть тягтися за людиною, як шлейф, ще довгенько. Може, навіть до того часу, коли її родичі покинуть столицю штату й переберуться додому, цмулити м’ятний джулеп[55] на передньому ґанку. Особова справа людини може викликати в багатьох неабияке зацікавлення, і протягом життя її перечитуватиме чимало людей.
Погляд Персі недовірливо перебігав з Брутала на мене й назад. Лівою рукою він пригладив волосся. Не казав нічого, але я відчував, що ми його майже дотиснули.
— Слухай, давай уже припиняти, — сказав я. — Ти тут хочеш працювати не більше, ніж ми хочемо, щоб ти тут працював. Чи я не правий?
— Ненавиджу це все! — вибухнув Персі. — Ненавиджу, як ви зі мною обходитесь, ніколи шансу не даєте!
Останнє було аж ніяк не правдою, але я вирішив, що не час оскаржувати цю проблему.
— Але й попихачем я теж не буду. Тато мене навчав, що тільки раз ти ступиш на цю стежку — і все, до кінця життя люди тобою попихатимуть. — Його очі, не такі красиві, як рученята, але майже такі, люто спалахнули. — А особливо не люблю, коли мною попихають такі здоровенні мавпи, як оцей ось. — Він зиркнув на мого друга і пробурчав: — Брутал. Бодай прізвисько в тебе таке, як треба.
— Персі, ти маєш зрозуміти одну річ, — сказав я. — На наш погляд, це ти нами попихаєш. Ми тобі розказуємо про те, за якими правилами тут працюють, а ти все робиш по-своєму, а коли виходить лажа, ховаєшся за своїми знайомствами. Наступити на мишу Делакруа… — Брутал перехопив мій погляд, і я швидко виправився: — Спроба наступити на мишу Делакруа — це якраз той випадок. Ти тиснеш, і тиснеш, і тиснеш; а ми зрештою відповідаємо тобі тим самим, от і все. Але послухай. Якщо ти вчиниш правильно, то виберешся з усього цього красивий, як юнак, перед яким відкриваються великі перспективи, і пахучий, як троянда. Ніхто ніколи не дізнається про цю нашу балачку. То що скажеш? Вчини як дорослий. Пообіцяй, що підеш після Дела.
Він замислився. А за секунду-дві в його очах з’явився той вираз — як у людини, коли їй сяйнула вдала ідея. Мені він геть не сподобався, бо будь-яка ідея, вдала для Персі, для нас була невдалою.
— В усякому разі, — сказав Брутал, — подумай, як добре буде не бачити більше того мішка гною Вортона.
Персі кивнув, і я дозволив йому встати зі стільця. Він розрівняв на собі формену сорочку, заправив її в штани, бо вилізла ззаду, пройшовся по волоссю гребінцем. А потім подивився на нас.
— Добре, я згоден. Завтра вночі ви ставите мене головним, а наступного ж дня я подаюся на Браяр-Рідж. І тоді будемо квити. Годиться?
— Годиться, — кивнув я. Той вираз усе ще був у його очах, але тієї миті я відчував надто велике полегшення й не надав йому значення.
Персі простягнув руку.
— Потиснемо?
Я потиснув. Брутал теж.
Ще більше ми дурні[56].
4
Наступний день був найзадушливішим — і останнім для нашої дивної жовтневої спеки. На заході, коли я приїхав на роботу, бурчав грім і купчилися темні хмари. З наближенням вечора вони підбиралися до нас, і вже видно було синьо-білі виделки блискавок, що миготливо вистромлювалися з хмар. Близько десятої того вечора округом Трапінґус промчав торнадо. Він убив чотирьох людей і зірвав дах платної стайні у Тефтоні. А в «Холодній горі» бушували ураганні вітри й люта буря. Згодом у мене виникла думка, що самі небеса протестували проти важкої смерті Едуарда Делакруа.
Спочатку все йшло дуже гладко. Дел тихо провів день у камері. Зрідка він грався з Містером Джинґлзом, але здебільшого просто лежав на ліжку і гладив мишеня. Вортон намагався кілька разів зчинити гармидер. Одного разу він прогорлав до Делакруа щось про мишачі бургери, якими хтось поласує, коли старий Щасливчик П’єр уже витанцьовуватиме тустеп у пеклі. Але дрібний кейджен не відповідав, і Вортон здався (мабуть, вирішив не марнувати зусиль).
О чверть на одинадцяту прибув брат Шустер і потішив нас тим, що виголосить
