Зелена миля - Стівен Кінг

— Містерові Джинґлзу, — підказав Дін. Він сторожко дивився на Джона сповненими подиву очима, немовби чекав, що Коффі зараз займеться полум’ям чи повільно злетить під стелю.

— Так, — сказав Коффі. — Містер Джинґлз. Він циркова миша. Буде жить у сльодяному склі.

— Ще б пак, саме так, — підтвердив Дін, котрий долучився до нашого споглядання Джона Коффі. За нашими спинами Делакруа влігся на ліжко, посадовивши Містера Джинґлза собі на груди. Дел сюсюкав з ним, наспівував йому якусь французьку пісню, що лунала як колискова.

Коффі повів поглядом уздовж Зеленої милі до столу чергового і дверей, що вели до мого кабінету та комори за ним.

— Начальник Персі поганий, — сказав він. — Начальник Персі підлий. Він наступив на Делову мишку. Наступив на Містера Джинґлза.

І не встигли ми нічого йому відповісти (хоча в нас навіть приблизного уявлення, що казати, не було), як Джон Коффі повернувся до свого ліжка, ліг і перекотився на бік, обличчям до стіни.

3

Коли за двадцять хвилин чи десь так ми з Бруталом увійшли до комори, Персі стояв до нас спиною. Він знайшов бляшанку з пастою-поліролем для меблів на полиці над кошиком, куди ми складали брудну форму (а часом і цивільний одяг; тюремній пральні було байдуже, що прати), і тепер полірував дубові ніжки й бильця електричного крісла. Вам це може видатися дуже химерним, а може, навіть макабричним, але ми з Бруталом подумали, що це найнормальніша річ з усього, що Персі зробив за той вечір. Наступного дня до Старого Іскруна на виставу мала зійтися публіка, і Персі бодай на позір буде за головного.

— Персі, — тихо покликав я.

Він озирнувся на нас, і пісенька, яку він мугикав, стихла в горлі. Очікуваного страху я на його обличчі не побачив. Принаймні одразу. Але зрозумів, що Персі наче трохи постарів. А ще, подумав я, Джон Коффі мав рацію. Персі був підлим. Підлість — як наркотик, до якого швидко звикаєш (ніхто на цій планеті не має більше повноважень стверджувати це, ніж я). І після певної кількості експериментів Персі на неї підсів. Йому сподобалося те, що він зробив із мишею Делакруа. Але ще більше йому сподобався той жах, з яким Делакруа кричав.

— Тільки не починайте, — тоном, що межував із приємністю, сказав Персі. — Чого ви, це ж просто миша. Їй узагалі не було тут чого робити. Ви, хлопці, самі це знаєте.

— З мишею все гаразд, — промовив я. Серце гупало в грудях, але я змусив голос звучати спокійно, м’яко, майже недбало. — Повний порядок. Бігає собі, пищить, ганяється за котушкою. Вбивати мишей ти не вмієш так само, як і всяку іншу роботу виконувати.

Персі вражено й недовірливо вирячився на мене.

— І ти думаєш, я повірю? Та проклятуща потвора хруснула! Я чув! Тому можеш собі…

— Заткнися.

Він витріщився на мене ще круглішими очима.

— Що? Що ти мені сказав?

Я зробив один крок у його бік. Відчував, як на лобі пульсує вена. І не міг згадати, коли востаннє був такий сердитий.

— А ти не радий, що Містер Джинґлз живий? Після всіх наших розмов про те, що наша робота — підтримувати душевний спокій ув’язнених, особливо коли для них усе вже йде до кінця, я думав, ти зрадієш. Зітхнеш полегшено. Бо Делу завтра вирушати в останню путь і все таке.

Персі перевів погляд з мене на Брутала, і його вдаваний спокій змінився невпевненістю.

— Хлопці, в яку гру ви зі мною граєте? — сторожко спитав він.

— Друже ти мій, ніяка це не гра, — відповів йому Брутал. — Це ти так думаєш, що це гра… що ж, іще одна причина, чому тобі не можна довіряти. А хочеш повну правду? По-моєму, ти жалюгідна істота.

— Ти думай, що кажеш, — застеріг його Персі. Голос у нього став грубим. Врешті-решт у нього поволі став закрадатися страх — страх через те, що нам від нього треба, страх через те, що ми могли замислити. І я радів, що почув його. З настраханим Персі розібратися легше. — Я знаю людей. Важливих людей.

— Та ти вічно це торочиш. Але ти такий мрійник, — сказав Брутал. З голосу здавалося, що він от-от розсміється.

Персі кинув ганчірку, якою полірував ніжки й бильця, на сидіння стільця з прикріпленими до нього ременями-затискачами.

— Я розплющив ту мишу, — не зовсім упевнено кинув він нам.

— То йди й сам побачиш, — сказав я. — Це вільна країна.

— І піду, — огризнувся він. — Піду.

Він сторожко пройшов повз нас, зі стиснутими губами, нервово крутячи гребінець у маленьких рученятах (Вортон мав рацію, вони в нього таки були гарненькі). Потім піднявся сходами й пірнув у двері мого кабінету. Ми з Бруталом стояли обіч Старого Іскруна, чекали, коли Персі повернеться, і не розмовляли. Про Брутала не знаю, але сам я не мав жодної гадки, що сказати. Я навіть не знав, що думати про побачене щойно.

Так спливло три хвилини. Брутал підібрав ганчірку Персі й заходився полірувати товсті планки спинки електричного стільця. Він натер одну й уже перейшов до другої, коли повернувся Персі. Перечепившись на непевних ногах, той мало не впав зі сходинок, які вели з кабінету до комори. А коли йшов до нас, хода в нього була неприродна. На обличчі застиг вираз шоку й невіри.

— Ви її підмінили, — пронизливим голосом зі звинувачувальними нотками заявив він. — Підмінили якось ту мишу, падлюки. Граєтеся зі мною. Глядіть, бо дограєтеся! Пошкодуєте в мене ще гірко. Припиніть, бо я все зроблю для того, аби ви в черзі по хліб стояли. За кого ви себе маєте взагалі?

Стискаючи кулаки, він замовк, щоб перевести дух.

— А я тобі скажу, за кого ми себе маємо, — відповів я. — Ми себе маємо за людей, з якими ти, Персі, працюєш… але лишилося вже недовго. — На цих словах я взяв його за плече і стиснув. Не надто сильно, відчутно. Так, відчутно.

Персі потягнувся до моєї руки, щоб скинути її.

— Прийми свою…

Але його праву руку перехопив Брутал. Уся вона, маленька, м’яка й біла, зникла в Бруталовому засмаглому кулаці.

— Синку, завали хавальник. Не хочеш собі гірше зробити, то це твій останній шанс виколупати сірку з вух.

Я розвернув Персі, підняв на платформу й насувався на нього доти, доки задній бік його колін не торкнувся сидіння електричного стільця й він змушений був сісти. Від його спокою не лишилося й сліду; злість і зверхність