Із Росії з любов'ю - Ян Ланкастер Флемінг

— Атож, мабуть, це була газова магістраль,— байдужне мовив він. У коридорі задзеленчав ручний дзвоник.

— Deuxieme service. Deuxieme service. Prenez vos places, s'il vous plait. Бонд поглянув на бліде обличчя Тетяни. Очі дівчини виразно благали звільнити її від присутності цього незграбного, некультурного чоловіка.

— Як ви дивитесь на те, щоб підобідати? — запитав Бонд. Тетяна одразу ж підхопилася.

— А ви, Неше?

Той був уже на ногах.

— Я вже поїв. Дякую, приятелю. Я хотів би освоїтись у цьому поїзді. Чи провідник... ну, ви розумієте... — Він зробив жест, ніби рахував між пальцями гроші.

— О, так, він охоче йде на співробітництво,— відповів Бонд. Він сягнув рукою до верхньої полиці і зняв звідти невеликий важкий чемоданчик. Тоді відчинив перед Нешем двері. — Побачимося згодом.

Той вийшов у коридор і кинув уже звідти:

— Я теж на це сподіваюся, приятелю. — Потім повернув ліворуч і, широко ступаючи, пішов коридором, злегка похитуючись у такт із гойданням вагона. Руки він тримав у кишенях штанів, а на тугих золотистих кучерях у нього на потилиці весело висявало сонце.

Бонд і Тетяна пішли вагонами, вщерть забитими людьми, що поверталися з вакацій. У коридорах третього класу пасажири сиділи на своїх речах, теревенили, плямкали апельсинами й вгризались у черстві на вигляд сандвічі із кружальцями салямі, що вистромлювалися по краях булочок. Чоловіки пильно розглядали Тетяну, а жінки допитливо оцінювали Бонда, гадаючи, чи добре він догодив їй.

У вагоні-ресторані Бонд замовив коктейлі «амерікано» і пляшку к'янті. Подали чудові європейські hors d'oiuvres. Тетяна трохи розвеселилась.

— Кумедний тип...

Бонд спостерігав, як вона вибирає закуски.

— Але добре, що він до нас приєднався. У мене з'являється шанс трохи поспати. Як тільки ми повернемося додому, я маю намір не вилазити з ліжка цілий тиждень.

— Він мені не подобається,— мовила дівчина байдужим тоном. — Він некультурный. Я не довіряю його очам.

— Для тебе ніхто не буде досить культурний,— від душі розсміявся Бонд.

— Ти знав його раніше?

— Ні. Але він належить до нашої фірми.

— Як, ти сказав, його звуть?

— Неш. Норман Неш.

— А пишеться Наш? — Вона вимовила окремо кожну літеру.

— Так.

— Сподіваюсь, ти знаєш, що це означає російською мовою? — В очах дівчини майнув подив. — Наш. У розвідці «наш» — це один із спільників А от «свой» вживається щодо того, хто є одним з «них», цебто належить до ворожого табору. Цей чоловік називає себе «наш». Це — погано.

Бонд іронічно посміхнувся.

— Слухай, Таню, ти вишукуєш надзвичайні причини, аби люди тобі не подобались. Неш — досить поширене прізвище серед англійців. Він абсолютно безпечний і доволі сильний, щоб виконувати своє завдання.

Тетяна відкопилила губу й зосередилася на їжі.

Подали tagliatelli, вино, а потім смачний ескалоп.

— О, яка смакота,— мовила вона. — Відколи я виїхала в Росії, мною править шлунок. Джеймсе, ти подбаєш, щоб я не надто погладшала? Не даси мені обважніти, бо тоді з мене не буде пуття в коханні. Зважай на це, а то я тільки те й робитиму, що їстиму та їстиму, та ще спатиму цілі дні. Ти битимеш мене, якщо я забагато їстиму?

— Звісно, битиму.

Тетяна зморщила ніс. Бонд відчув м'який дотик її литки. З-під сором'язливо опущених вій на нього твердо дивились її великі очі.

— Будь ласка, розплатися,— сказала вона. — Я хочу спати. Поїзд зупинився в Местре, де починалися канали. Завантажена по вінця гондола повільно посувалася дзеркальною поверхнею води до міста.

— Але ж ми наближаємося до Венеції,— заперечив Бонд. — Хіба тобі не хочеться її побачити?

— Це буде тільки станція, Венецію я побачу іншим разом. А зараз я хочу любові. Будь ласка, Джеймсе. — Тетяна нахилилася до нього і обняла його однією рукою. —Дай мені те, чого я хочу. У нас залишилося так мало часу!

Потім знову виникло відчуття маленької кімнати, до якої долинали пахощі моря, що вливалися крізь відчинене вікно. Зсунута завіска пурхала разом з поривами вітру. І знов на підлогу впали дві купки одягу, а на диванчику сплелися, щось шепочучи, двоє тіл. Руки повільно блукали, допомагаючи тілам сплестись у любовний клубок. Поїзд торохкотів на стрілках і, коли він уже в'їжджав під лунке склепіння станції Венеція, з вуст коханців вихопився останній відчайдушний зойк. А поза стінами їхньої манюсінької кімнатки чулося металічне брязкання, човгання багатьох ніг, і все те помалу затихало вві сні.

Падуя. Вінченца. І ось крізь планки жалюзі пробилося золотаво-червоне проміння величного заходу сонця над Вероною. Знов у коридорі задзеленчав дзвоник. Обоє прокинулись. Бонд одягся і вийшов з купе. Сперся на бильце і визирнув у вікно на вже пригасле мерехтливе рожеве світло над Ломбардією. Він думав про Тетяну і про їхнє майбутнє.

Поруч з ним на темному склі виникло обличчя Неша, який підступив упритул, так що його лікоть торкнувся Бонда.

— Гадаю, я засік одного з них, приятелю,— пошепки повідомив він. Це не здивувало Бонда, бо він і сам вважав, що головне має відбутися саме сьогодні вночі.

— Хто він? — майже байдужно запитав Бонд.

— Я не знаю його справжнього імені, та він раз чи двічі вже бував у Трієсті. Щось там пов'язане з Албанією. Можливо, шеф резидентури. Зараз у нього американський паспорт. Вілбур Френк. Називає себе банкіром. Він у купе номер дев'ять, поруч з вами. Не думаю, приятелю, що я помиляюсь.

Бонд зазирнув йому в очі. І знову немов відчинилась заслінка мартена. Червоне полум'я хлюпнулось і згасло.

— Добре, що ви його запримітили. Сьогодні вночі можна чекати сутички. Тепер вам краще триматися поблизу нас. Ми не повинні залишати дівчину саму.

— Я так і думав, приятелю.

Вони пішли вечеряти. То була мовчазна трапеза. Неш сів поруч з дівчиною і втупив очі в свою тарілку. Ножа він тримав, як авторучку, і часто обтирав виделку. Він був такий незграбний, що, потягшись по сіль, звалив Тетянин келих з к'янті. А тоді велемовно вибачився і зробив справжню виставу замовляючи інший келих і власноруч наповнюючи його.

Подали каву. Тепер незграбність виявила Тетяна,