Заміж у покарання - Марія Акулова

А ще на нього вкрай складно злитися. Або справа в мені, але я вже пробачила. Все забула.

Б'ю себе по руках, а все одно отримую задоволення від його присутності поряд. Вигадую собі змагання з жінкою чи жінками, з якими в нього інтим, і вирішую, що буду переможницею, бо ж на вечерю він кличе мене.

У мене питає, що тут смачно і що я куштувала. До моїх рекомендацій дослухається.

Нехай це самообман, але сьогодні я займуся ним із великим задоволенням.

Нам приносять напої, Айдар одразу тягнеться до своєї кави, а я дивлюсь на трубочку лимонаду, але тримаюся.

Він робить ковток і кривиться.

– Гірко? – Перехоплює мій на рівному місці схвильований погляд, усміхається.

– Кава має бути гіркою. Не хвилюйся, я впевнений, мені все сподобається. Лаятися з шефом не піду.

Закушую губу, опускаю погляд. Про це я навіть не думала. Просто... У всьому і завжди дуже стараюся. Важливо розуміти, чи достатньо доклала зусиль.

– Ви ж юрист... Хто вас знає... – Знизую плечима, вирішуючи пожартувати в стилі Салманова. Він хитає головою і знову посміхається. Я знову ж таки хочу потрапити в його голову.

Там, мабуть, стільки знань про світ. А ще, можливо, думки про мене. Повинні бути… Хоч якісь…

Куйовджуся на кріслі і закидаю ногу на ногу.

Підбори – це все ж таки творіння не боже. У них почуваєшся одночасно і впевненою, і беззахисною. А ще привертаєш увагу, яку варто було б вважати непотрібною. Але вона так подобається, що хочеться ще…

Ми з Айдаром одночасно відриваємося від моєї ноги. Піднімаємо погляди на офіціанта, який досить швидко приніс наше замовлення.

Пахне лисичками та м'ясом. Ну невже не ідеально?

Хоча від Салманова хочеться, звичайно, почути, що моя вечеря була не гіршою. 

Переді мною опускається тарілка. Краєм ока відзначаю, що Айдар взяв вилку, ніж, приступає до їжі відразу ж. Я так не можу. Може бути поки що.

Шепочу собі під ніс: «Бісміллях», і тільки потім тягнуся за приладами. Та й то завмираю на півдорозі, чуючи:

– Можеш голосніше говорити.

Спостережливість чоловіка вкотре вражає. Я захлопую встиглий відкритися рот і киваю. Навіть не знаю, чому раптом соромно, але водночас із цим приємно…

– Просто ви так не живете… – Виправдовуюся невиразно, стаючи причиною чергової прокурорської усмішки.

– Ти мене в дитинство повертаєш… Уся така… Як я пам'ятаю.

Кожне його слово гріє. Я намагаюся приховувати це за теплою байдужістю. Начебто просто для підтримки розмови питаю:

– Ви із традиційної родини? – А потім знемагаю від цікавості в очікуванні відповіді.

Але при цьому воджу зубцями виделки по пармезановій стружці, яка прикрашає моє різотто. Айдар тим часом дорізає шматочок м'яса і закидає в рот.

Ловить мій погляд. Киває.

Серце пришвидшується.

Насправді мені цікаво дізнатися про нього якомога більше. Але й нав'язливою здатися страшно. У голові формується перелік із мільйона питань, я намагаюся хоча б найважливіші вибрати, адже на мільйон він явно не відповість.

– Із традиційної. Мама з татом — кримські татари, мама ще на чверть курдка. Ми жили в Сімеїзі. Я перший у сім'ї вступив на бюджет у престижному університеті, мною дуже пишалися. Поїхав на навчання. Але із третього курсу більше не повертався. Давно вдома був. А ти нагадуєш…

Він не здається мені людиною, яку мучить ностальгія. Але зараз я чомусь за нього її відчуваю.

– Ти тут народилася, так?

Киваю.

– Гарне місто…

Айдар хвалить не тому, що йому подобається, а щоб зробити мені приємно, я це відчуваю. Тепла до людини стає більшою.

– Сімеїз, напевно, теж ...

Він хмикає.

– Ностальгія та дитячий погляд будь-яке місце фарбує. Як і неможливість потрапити додому.

Айдар, звичайно ж, має на увазі не те, що переживаю я, але мені його слова відгукуються. Я сама собі поставила заборону на повернення до свого дому. Коли зніму – не знаю.

– З третього курсу – це... Довго... – Від підрахунку у мене навіть мурашки по шкірі. Довго – не те слово.

Айдар знову киває.

– Їж.

Наказує, і я, схаменувшись, одразу ж слухаюсь. Їжа тут справді дуже смачна, але розмова цікавить мене більше. Тому, витримавши мінімально необхідну паузу, продовжую допит:

– А батьки до вас приїжджають чи ви їх також не бачили?

– З університету, Айлін…

Звучить дуже сумно. Я на себе навіть приміряти не хочу, хоча, як і раніше, забороняю собі зарікатися від усього.

Це тому, що після весілля із неугодною дівчиною сім'я від вас відмовилася?