Українська література » » Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

---
Читаємо онлайн Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз
у неї нервовий зрив.

Моріллі нетерпляче пошелестів аркушами на столі.

— Суддя захоче доказів, що він не мав грошей. Якщо комісар не наполягатиме, я б не хотів давати свідчення, містере Інгліш. Нема потреби говорити судді, на якій дорозі опинився ваш брат.

Інгліш кивнув, стиснувши зуби.

— Комісар не наполягатиме, я поговорю з ним завтра вранці, а ще відправлю Сема Крейла поспілкуватися з місіс Інгліш. Не варто взагалі говорити, що Рой був на межі банкрутства. Він міг просто перевтомитися.

Моріллі мовчав.

Інгліш нахилився, підняв слухавку і набрав номер.

Сем Крейл, адвокат Інгліша, незабаром відповів.

— Сем? Це Нік. Маю для тебе роботу.

— Не зараз, сподіваюся? — запитав Крейл із тривогою в голосі. — Я саме збирався лягати спати.

— Зараз. Ти консультував Роя, так?

— Я мав би це робити, — відповів Крейл без ентузіазму, — але він не звертався до мене вже давно. Рой у щось влип?

— Він застрелився кілька годин тому, — спокійно повідомив Інгліш.

— Не може бути!

— Схоже, що Рой перебував на межі банкрутства і шантажував деяких колишніх клієнтів. Ішло до того, що він мав втратити ліцензію, а тут знайшовся такий простий вихід із ситуації, — продовжив Інгліш. — Отака-от історія. Коррін я сказав, що він застрелився, але не повідомив причини. Вона зараз сама не своя, і я не хочу залишати її наодинці. Можеш попросити свою дружину посидіти з нею?

Крейл стримав роздратування.

— Я запитаю. Дружина, звісно, добра душа і, можливо, й погодиться, але ж, хай йому чорт, вона вже спить!

— Якщо вона не зможе, то поїдеш ти, — сухо сказав Інгліш. — Я не хочу, щоби Коррін залишалася сама. Може, і справді їдь ти, Семе. Коррін звинувачує мене у смерті Роя. Звісно, в неї істерика, але так вона може все ускладнити. Каже, що мені треба було дати йому грошей. Ти краще переконай її змінити цю думку. Якщо нам треба буде давати свідчення, ми пояснимо, що Рой перепрацював. Май це на увазі, зрозумів?

— Зрозумів, — утомлено зітхнув Крейл. — От дивно, якого біса я працюю на тебе, Ніку? Добре, візьму із собою Гелен.

— Не пускай до неї журналістів. Я не хочу, аби вони почали пліткувати. І під’їдь до мене в офіс десь о пів на одинадцяту, обговоримо, як діяти далі.

— Добре, — сказав Крейл.

— Ну, то не тягни, їдь до Коррін, — додав Інгліш і поклав слухавку.

Поки він говорив, Моріллі підійшов до вікна й притих, вдивляючись у темряву надворі. Коли Інгліш закінчив розмову, він повернувся.

— Якщо Крейл зможе дізнатися, де шукати секретарку вашого брата — звичайно, за умови, що вона взагалі була, — то зможемо отримати потрібну інформацію, не турбуючи місіс Інгліш.

— Яку інформацію? — спокійно запитав Нік.

— Про його справи чи іншу причину, через що він міг застрелитися, — ніяково пояснив Моріллі.

— Забудь про секретарку, — сказав Інгліш. — Я відправлю на дізнання Крейла. Він дасть судді всю інформацію, яку потрібно буде.

Моріллі завагався, а тоді кивнув.

— Як скажете, містере Інгліш.

5

Чак Еган стрімко проїхав уздовж Ріверсайд Драйв, беззвучно насвистуючи крізь зуби. Він знав, що його нічна робота от-от закінчиться, і дуже цього чекав, бо день видався довгим і напруженим. Сьогодні він вперше у житті сидів у першому ряду біля рингу й уперше виграв на тоталізаторі 1000 доларів.

Глянувши на підсвічений циферблат годинника, Чак похитав головою, — 00:40. Йому не добратися до ліжка до 1:15, і, без сумніву, бос накаже заїхати за ним не пізніше 9:30. Так, виспатися не вдасться.

Він спрямував великий автомобіль до багатоповерхового будинку з виглядом на річку і зупинився перед входом.

— Я хочу знати, чи у мого брата була секретарка, — сказав Інгліш шоферу, виходячи з автомобіля. — Завтра вранці заїдь у його офіс і поговори з консьєржем. Мені потрібна її адреса. За мною заскочиш не пізніше половини десятої і перед тим, як їхати в офіс, ми спершу навідаємо цю секретарку.

— Так, босе, — слухняно погодився Чак. — Я все залагоджу. Ще щось потрібно?

Інгліш усміхнувся.

— Ні. Йди спати, і не спізнюйся завтра.

Підійшовши до будинку, Нік штовхнув двері, кивнув нічному портьє, який випрямився, щойно потрапив у поле зору, і попрямував до ліфта. У кабіні натиснув кнопку з підписом «пентхаус» і сперся на стіну, поки автоматичний ліфт м’яко і спокійно вивіз його на п’ятнадцятий поверх апартаментів із мансардою, які він орендував для Джулії. Інгліш пройшов коридором, обшитим полірованим горіховим деревом, і зупинився навпроти вхідних дверей, також із горіхового дерева, оздоблених блискучими хромованими пластинами. Поки шукав ключі, його очі пробіглись обрамленою в хромовану рамку табличкою, прикрученою до дверей. На ній в один рядок було написано «Міс Джулія Клер».

Вставивши ключ в англійський замок, Інгліш відчинив двері й зайшов у невеликий освітлений хол. Тільки-но він кинув на стілець капелюх і пальто, як двері навпроти відчинились, і на порозі, наче в картинній рамі, застигла дівчина.

Вона була висока і широкоплеча, з вузькими стегнами й довгими ногами. Мідного кольору шовковисте волосся високо підібране на невеличкій голові. Великі, мигдалеподібні очі кольору морської хвилі життєрадісно поблискували. На ній була оливкової барви простора піжама з червоними кантами, а на ногах — червоні домашні туфлі на високих підборах.

Дивлячись на неї, Інгліш подумав, як же вона відрізняється від Коррін, наскільки більше краси і виразності в обличчі, яке він вважав найприємнішим з-поміж усіх, які будь-коли бачив. Її макіяж, навіть у таку пізню годину, був шедевром стриманості. Він знав, що Джулія користується косметикою, але ніколи не міг зрозуміти, нафарбована вона зараз чи ні.

— Ти пізно, Ніку, — мовила та, усміхнувшись. — Я думала, що сьогодні ти вже не прийдеш.

— Вибач, Джуліє, мусів трохи затриматися.

Він підійшов до дівчини, обійняв за стегна і поцілував у щічку.

— Отже, Джо сьогодні переміг, — сказала вона, піднявши на нього очі. — Маєш бути задоволений.

— Тільки не кажи, що ти слухала радіо, — мовив Нік, ведучи дівчину до чудово вмебльованої вітальні. У каміні яскраво горів вогонь, і приглушене світло ламп створювало інтимну і затишну атмосферу.

— Я почула в новинах.

— Ви з Гарі — одного тіста книш, — констатував він, опускаючись у велике м’яке крісло та беручи

Відгуки про книгу Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: