Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Підписані поштові скриньки підказали Ніку, що квартира Мері Севіт — на третьому поверсі. Двері до будинку були замкнені, й Чак натиснув на кнопку домофона. Жодної реакції. Водій подзвонив ще кілька разів, але дверей ніхто не відчинив. Він глянув на Інгліша.

— Думаю, пташка вилетіла з гніздечка.

— Напевно, прочитала газети і погнала до офісу, — спохмурнів Нік.

Раптом двері відчинилися, й вишукано одягнена дівчина здивовано глянула на Інгліша. Заспана та блідувата, вона поспішно поправила пасмо волосся, що виглядало з-під капелюшка. Нік не звернув уваги на її реакцію: його фото газети публікували настільки часто, що Ніка нерідко впізнавали на вулиці.

Він привітався, піднявши капелюх.

— Вибачте, я мав надію поговорити з міс Севіт. Її нема, як розумію?.

— О ні, вона вдома, містере Інгліш, — усміхнулася дівчина. — Ви ж містер Інгліш, правда?

— Так, — відповів той, тримаючи капелюх у руці. — Дуже приємно, що ви мене впізнали.

— Ще б пак! Я б упізнала вас будь-де. Минулого тижня я дивилася «Місяць піднявся високо». Це була неймовірна вистава.

— Дуже приємно, — повторив Інгліш, усвідомлюючи, що йому справді приємно та що її думка важлива для нього. — Можливо, міс Севіт досі спить? Я дзвонив тричі.

Поки вони говорили, Чак зацікавлено вивчав дівчину. Його гострий погляд відзначив довгі стрункі ноги, і він ледь чутно присвиснув.

— Може, вона вимкнула дзвінок, — сказала дівчина, не помічаючи, що її розглядає Чак, бо не відводила очей від співрозмовника. — Міс Севіт точно вдома. Молоко й газета лежать під дверима. І вона ніколи не виходить раніше десятої.

— Тоді, напевно, я піднімусь і постукаю у двері, — сказав Інгліш. — Дякую за допомогу.

— Завжди рада вам допомогти.

Його тепла дружня усмішка приголомшила дівчину.

— Якби ж я вмів так само... — мовив Чак, поки вони піднімалися сходами. — Бачили, як вона заворожено дивилася на вас? Достатньо було б клацнути пальцями...

— Тихо, — сухо кинув Інгліш.

— Так, босе, — водій потупив очі, але продовжив ворушити губами, ніби беззвучно говорячи сам до себе.

Пляшка молока і газета справді лежали біля дверей Мері Севіт.

Інгліш кивнув, і Чак різко постукав.

Жодної реакції. Ніхто не відповів, і коли той постукав удруге.

— Зможеш відчинити двері? — прошепотів Інгліш.

На мить Чак здивовано застиг, а потім оглянув замок.

— Без проблем. Але хазяйка може розкричатися чи викликати поліцію.

— Давай відчиняй, — звелів Нік.

Чак дістав із кишені відмичку, встромив у замок, трохи потряс нею, тоді прокрутив і штовхнув двері.

Інгліш увійшов у маленьку, гарно вмебльовану вітальню.

— Тут є хтось? — гукнув він, підвищуючи голос.

Не отримавши відповіді, постукав у двері іншої кімнати.

Водій увійшов до квартири і тихенько зачинив за собою вхідні двері.

Інгліш постукав ще раз, відчинив двері й зазирнув усередину. На ліжку — порожньо, лиш ковдра відкинута.

— Сподіваюся, вона кудись вийшла, — сказав він до Чака.

— Може, у ванній? Піти глянути?

Інгліш проігнорував його пропозицію і пройшов до ванної кімнати сам, увімкнувши дорогою світло.

Раптом він застиг, як укопаний.

На білому шовковому мотузку, перекинутому через верх дверей і прив’язаному до чогось з іншого боку, висіла темноволоса дівчина років двадцяти. Вона була одягнена в білий шовковий халат, з-під якого виглядала голуба нейлонова піжама. Дівчина, мабуть, була красивою, але тепер її вигляд псували пожовтіла шкіра та опухлий язик, що стирчав із відкритого рота. Червоною ниткою від носа до підборіддя простяглася цівка засохлої крові. Чак затамував подих.

— Хай йому грець! Навіщо вона це зробила? — проказав він здавленим голосом.

Нік доторкнувся до рук покійної.

— Мертва вже годин сім. Це все ускладнює, Чаку.

Той оцінююче глянув на дівчину.

— Мови нема. Я б хотів таку саму нічну сорочку для своєї подружки, але вона чомусь одягає лишень піжаму.

Інгліш не розчув цих слив: з важкими думками він розглядав мертву дівчину.

— Нам краще забиратися звідси, босе, — запропонував Чак після довгої паузи.

— Заткайся, — гаркнув Нік і почав колувати кімнатою.

Чак, відступивши до дверей, якусь мить спостерігав за ним.

— На каміні, босе, — раптом сказав він.

Окрім звичайного мотлоху, який люди тримають на камінній полиці, у срібній рамці там стояла фотографія Роя.

Узявши світлину, Інгліш прочитав напис, зроблений великими літерами і розмашистим почерком його брата: «Подивися на мене, кохана, і згадай, ким ми стали одне для одного. Твій Рой».

Інгліш тихо вилаявся.

— Вони були коханцями. Без сумніву, для неї це написав Рой. Стиль його. Подивися, може знайдеш якісь листи.

Чак почав професійно обшукувати кімнату.

Стоячи осторонь, Нік спостерігав, як той оглядає шухляди і шафи. Чак швидко знайшов пачку перетягнутих голубою гумкою листів, передав їх Інглішу та продовжив пошуки.

Упізнавши почерк Роя, Інгліш проглянув листи. Йому було достатньо прочитати два чи три, аби зрозуміти, що Рой і Мері були дуже закохані одне в одного і що Рой планував розлучитися з Коррін.

Із перекошеним од люті обличчям він запхав листи до кишені.

— Я закінчив тут, босе.

— Поглянь в іншій кімнаті, — сказав Інгліш і, коли Чак вийшов зі спальні, заховав фотографію свого брата в кишеню.

За п’ять хвилин обоє вийшли з квартири і попрямували до машини.

— Швидко до офісу, — звелів Інгліш, сідаючи в автомобіль. — І тримай рот на замку, Чаку.

Водій ускочив за кермо і погнав «кадилак» дорогою вниз.

2

На масивному столі з червоного дерева запищав селектор, й Інгліш, нахилившись, натиснув кнопку мікрофона.

— Прийшов містер Крейл, — почувся голос Лоїс.

— Запрошуй, а ти зайди після нього, — Інгліш відкинувся на спинку крісла.

Щойно він це зробив, двері до кабінету відчинив Сем Крейл.

Ледь не такий же високий, як Нік, він був досить огрядним, із чорним густим прилизаним волоссям, блідим обличчям та гострими очима-намистинами. Гладкі повні щоки виблискували від регулярного гоління, товсті руки були вкриті волоссям, а нігті — бездоганно доглянуті.

Хоча Крейл виглядав не надто привабливо, він був найрозумнішим юристом у місті й займався усіма легальними справами Інгліша.

— Привіт, Ніку, — сказав він, сідаючи у крісло. — Кепські справи.

Інгліш пробурмотів щось незрозуміле у відповідь, штовхнув портсигар через стіл і задумливо подивився на Крейла.

— Як Коррін?

Крейл скривився,