Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз
Інгліш подав Чаку знак залишатися на місці й увійшов до обшарпаної кімнатки, що виконувала функції приймальні. На матовому склі дверей була вивіска: «Детективна агенція „ТРИВОГА“. Керівник — Рой Інгліш».
У кімнаті були тільки стіл, крісло, друкарська машинка, офісна шафа і килимок на підлозі. На стінах висіли запорошені наручники і вицвілі рекомендації у тонких чорних рамках, деякі з них датовані ще далеким 1927 роком.
— Він — в іншій кімнаті, — сказав Моріллі, заходячи за Інглішем до приймальні.
— Доброго вечора, містере Інгліш, — двоє слідчих, незграбно стоячи поруч, нарізно привіталися, а один із них навіть торкнувся пальцем краю кашкета.
Інгліш кивнув і попрямував через кімнату, а тоді зупинився у дверях, що вели до кабінету, дещо більшого за приймальню. Дві великі офісні шафи з документами стояли біля стіни навпроти вікна. Потертий і запилений килим покривав підлогу. Великий письмовий стіл займав більшу частину кімнати. Добряче поношене крісло для клієнтів стояло біля столу. Нік швидко зиркнув на усі ці деталі й ледь скривився, відзначивши таку убогість кімнати.
Брат Інгліша лежав на столі, його голова потопала у калюжі крові; одна рука звисала, дістаючи пальцями до килима, інша — залишилася на столі. Цівка крові текла через стіл і капала прямісінько в металеву корзину для сміття, що стояла на підлозі.
Кілька секунд Інгліш замислено дивився на тіло брата.
Моріллі спостеріґав за ним із дверей.
Нарешті Нік підійшов до столу й нахилився над братом, щоб уважніше роздивитися його обличчя. Черевиком він зачепив щось важке. Це був поліцейський револьвер 38-го калібру, що лежав за кілька сантиметрів від пальців покійного.
Інгліш відступив, раптом запитавши:
— Скільки він уже мертвий?
— Кілька годин, не більше, — пояснив Моріллі. — Пострілу ніхто не чув. Далі по коридору — агенція новин. Там працюють телетайпи, глушачи всі звуки.
— Це його револьвер?
Моріллі знизав плечима.
— Можливо. Він мав дозвіл на зброю. Револьвер ми ще будемо перевіряти, — очі лейтенанта вивчали співрозмовника. — Без сумніву, це самогубство, містере Інгліш.
Той обійшов кімнату, не виймаючи рук із кишень. За Ніком тягнувся ароматний запах його сигари.
— І звідки у вас така впевненість?
Моріллі повагався, потім зайшов до кімнати й зачинив за собою двері.
— Подейкували, що йому були потрібні гроші.
Інгліш перестав ходити туди-сюди і втупився у Моріллі холодним важким поглядом.
— Я не затримую вас, лейтенанте? Вам же, мабуть, потрібно працювати.
— Думаю, можу ще трохи зачекати, — сказав Моріллі, ніяковіючи.
— Дякую, я побачив усе, що потрібно. Буду в машині. Коли ви тут закінчите, дайте знати — хочу переглянути його документи.
— Це може зайняти годину чи навіть більше, містере Інгліш. Навіщо чекати так довго?
Нік спохмурнів.
— Ви вже повідомили його дружині? — запитав він, кивнувши головою на мертве тіло.
— Не знає ніхто, крім вас, містере Інгліш. Ви хочете, щоб я цим зайнявся? Можу послати офіцера.
Інгліш похитав головою.
— Я поїду до неї сам, — він спохмурнів ще більше. — Можливо, ви не знаєте, але ми з Роєм останнім часом не дуже ладили між собою. Тому навіть не знаю його адреси...
— Зараз підкажу, — беземоційно сказав Моріллі і взяв зі столу гаманець. — Я перевірив його кишені, як цього вимагає інструкція, — і він передав Інглішу візитку брата. — Знаєте, де це?
Нік глянув на невеличкий паперовий прямокутник.
— Чак знає, — він ляснув по візитці кінчиком пальця. — У гаманці були якісь гроші?
— Чотири бакси, — сказав лейтенант, подаючи гаманець.
Інгліш узяв його, заглянув досередини і поклав собі до кишені.
— Я зустрінуся з його дружиною. Хтось із ваших людей може тут прибрати? Я надішлю когось переглянути документи Роя.
— Цим займуся я, містере Інгліш.
— Звідки ви знаєте, що йому були потрібні гроші? — запитав Нік. — Хто вам про це сказав?
Моріллі з настороженим виглядом почухав підборіддя.
— Комісар щось згадував про це... Він знав, що ми знайомі, й попросив переговорити з містером Роєм. Я збирався зробити це завтра.
Інгліш витягнув із рота сигару і струсив попіл на підлогу.
— Переговорити про що?
Моріллі відвів погляд.
— Розумієте, він... він вимагав гроші, шантажуючи людей.
— Яких людей? — витріщився на нього Інгліш.
— Клієнтів, на яких Рой працював останній рік. Хтось пожалівся комісарові. Мені шкода, містере Інгліш, але йшлося навіть про позбавлення його ліцензії детектива.
Нік кивнув. Його очі звузилися.
— Отже, комісар хотів, аби ви поговорили з ним, правильно? Тоді чому, лейтенанте, комісар не повідомив цього мені?
— Я мав намір запитати його про це, — Моріллі смикнувся, і на його блідому обличчі проступив слабкий рум’янець. — Але з ним важко сперечатись...
На лиці Інгліша раптом зазміїлася недобра посмішка.
— Зі мною теж.
— Те, що я сказав вам, містере Інгліш, це лише між нами, — попередив Моріллі. — Комісар буде незадоволений, коли дізнається, що я...
— Не дізнається, — перебив його Нік і ще раз глянув на тіло. — Це ж не воскресить його, правда?
— Правда, — підтвердив лейтенант, трохи заспокоївшись. — Якщо чесно, то ваш брат мав втратити ліцензію до кінця тижня.
— За вимагання грошей у колишніх клієнтів? — різко запитав Інгліш.
— Думаю, в нього були серйозні проблеми з грішми. Він погрожував одній клієнтці. Вона не написала заяви, але це був стовідсотковий шантаж.
— Давайте відкладемо цю розмову, — зціпивши зуби, запропонував Інгліш. — Не хочу більше вас затримувати. Ми зможемо поговорити зранку?
— Так, містере Інгліш, — погодився Моріллі. Поки Нік ішов до дверей, він додав: — Чув, що ваш хлопець переміг сьогодні. Вітаю.
Інгліш зупинився.
— Переміг. До речі, я попросив Вінса поставити на нього замість вас. Одна сотня принесла вам три. Загляньте завтра, Вінс віддасть вам гроші, — він змовк і глянув на Моріллі. — Гаразд?
Лейтенант почервонів.
— Це дуже гарно з вашого боку, містере Інгліш. Маю на увазі ставку.
— Ну, ви ж самі хотіли поставити, але не встигли цього зробити. Знаю, як це буває: забігались, забули... А я не забув. Мені приємно піклуватися про друзів. Радий, що ви виграли, лейтенанте.
Він вийшов у коридор, кивнув Чаку і ступив у ліфт.
Моріллі й два слідчі стояли у дверях і дивились,
