Українське язичництво - Галина Сергіївна Лозко

До таких порушень належало прядіння та шиття в п’ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, що слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою. Богині, ідентичні Дані, існували в багатьох народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку Олександра Знойка, до цього ж ряду належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана).

Приспівом до багатьох українських пісень є праіндоєвропейська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:

Шіді. ріді,

Шіді, ріді.

Шіді. ріді.

Дана!

Олександр Знойко висловлює також припущення, що ші – означає «вона», ді – «діє», рі – «річка». Таким чином виходить: «Вона діє, річку творить – Дана!»

Отже, є підстави вважати, шо культ цієї богині розвивався від Дани до Мокоші, і від Мокоші до християнської Параскеви-П’ятниці, причому вони часто вшановувалися одночасно. Свята Параскева також опікувалася водою, рукоділлям, жіночими справами. її зображення ставили біля криниць (докладніше про це див. розділ «Релігійна культура українців»)

Якщо Дана залишила своє ім’я в назвах річок, то Мокоша переважно в назвах поселень: Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов’янських народів.

Купайло. Бог літнього сонця. Іван Нечуй-Левицький пояснює його назву так: «Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в її чудову силу»10.

Інші дослідники припускають, що назва Купала близька до лат. Cupido – Купидон, що за значенням близьке до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати». Купальське вогнище запалювалося від «живого вогню», добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. У «Густинському літописі» пояснюється, що «Купало бяше бог обнлія, якоже у еллін Церес», Богиня Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася богинею шлюбу, материнства, небесної волі. Жіноче божество Купала тотожне з малоазійською Кибеллою, богинею кохання і Матір’ю Богів. Всі обряди купальського свита ідентичні у цих народів.

Кумирів Купалі, мабуть, не ставили, вважаючи її (його) не стільки божеством, скільки персонажем, учасником святкового дійства обряду, присвяченого літньому сонцестоянню. Купайлом називали солом’яне опудало, яке молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купайла, робили ще й опудало Марени: ляльку з віників, гілок дерева тощо, прикрашену квітками та стрічками. На думку Івана Нечуя-Левицького, Купайло та Марена – ці два божества, що відповідають двом стихіям: вогню й воді (Сонцю і Хмарі). Таке пояснення видається цілком переконливим, оскільки маємо справу зі святкуванням саме дня літнього сонцестояння. «Сонячне» опудало робиться з соломи (пор. сол-нце і сол-ома), а Хмарі присвячується опудало Марени (пор. Мар-ена і Х-мар-а). Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара – з небесною вологою.

Перед такими «ідолами» ставили стіл із різними стравами, біля них палав священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами, піснями й танцями «справляли празник». У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають і Купайла. Нині залишки давніх обрядів настільки переплутані, що не завжди їхній зміст зрозумілий. Якщо йти за логікою пояснених вище символів, то чоловічим началом тут виступає Купайло (небесний вогонь), а жіночим Марена (водяна стихія). В обрядах зафіксовано, що Марену виготовляють дівчата, між хлопцями й дівчатами йде жартівлива боротьба за неї, хлопці часто викрадають опудало, розривають його, а гілячки з Марени дівки забирають з собою, щоб розкидати на городі для родючості. Проте, дівчата швидко виготовляють нову Марену, яку все ж топлять у річці, отже повертають до водної стихії. Купайла ж віддають вогню. Подекуди замість опудала з соломи роблять колесо, обмотане соломою, яке підпалюють і котять з гори в річку. Вогненне колесо, безперечно, позначає Сонце – небесний вогонь.

Оскільки зміна пір року уявлялася нашими предками як змагання Зими з Літом, а втрата сили Сонця і Грому – стражданнями цих богів, які закінчувалися смертю, то стає очевидним, що християнська віра запозичила свою філософію саме з язичництва. Після смерті настає воскресіння – навесні знову оживає природа, а з нею світлі сонячні боги.

Ярило. Божество близьке за своєю сутністю до Купайла. тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи. Ярило вважається символом плодючості. його назва має корінь Яр (Ярий), що означає сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. Це чоловічий символ запліднюючої сили. Перші свята Ярила відзначають навесні, коли» він пробуджується, а влітку відбувається символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою похорон Кострубонька: жінки з жартами ховають опудало Ярила (Коструба), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означав завмирання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».

Певних згадок про кумира Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних мандрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубою). У Білорусі навесні водили Ярилу – гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. В інших слов’ян ідентичним Ярилі був Яровит, у греків – Вакх та Діоніс.

Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це боги, які завмирали на зиму і пробуджувалися (воскресали) навесні.

Троян. Чи не найменш досліджений з усіх богів, який, вірогідно, був триєдиним божеством. У багатьох джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор «Слова о полку Ігоревім»: «світлое і тресвітлоє солнце» – звертається до нього Ярославна. Гіпотез про значення Трояна існує чимало, аж до ідентифікації його з римським імператором Марком Ульпієм Трояном. Навряд, чи така гіпотеза є правомірною. Можливо ближче до істини ті дослідники, котрі під Трояном розуміють триєдність богів: Ярила, Купайла і Дажбога. Ці божества ніби сполучені єдністю дій, але кожне діє в свій час. Ярило пробуджує природу навесні, Купайло досягає апогею влітку, Дажбог дає свої дарунки від жнив до осені. Всі три є сонячними богами. Наші предки в найдавніші часи рік поділяли на три частини: весну, літо і зиму. На Поділлі