Українське язичництво - Галина Сергіївна Лозко

Деякі досідники вважають, шо пізніше Род перетворився в хатнього Домовика, який за повір’ями жив біля домашнього вогнища і став його охоронцем.

Культ Рода розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха бронзи), в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Делі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці – богині плодючості – виникли у наших предків раніше чоловічого божества Рода/ Зображувалися Рожаниці у вигляді пари (як близнюки), що вважалося ознакою найвищої плодючості і святості. У народі й нині близнюків вважають священними, або принаймні – таємничими знаками богів. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися з сузір’ями Великої та Малої Ведмедиць.

Сварог. Прабог, владика світу, батько українського олімпу. Назва бога походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші боги – Сварожичі. В одному чеському літописі є вказівка на те, що Сварог називався Зодіаком. Культ Сварога мала й Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному богові. Були кумири дванадцяти богам – сузір’ям. Отже, деякі вчені схильні вважати Сварога не окремим божеством, а цілим зодіакальним пантеоном, або сонячним роком. Можливо у грецькій міфології це відповідно – дванадцять титанів. Один з них має ім’я Гіперіон, що тотожне з українським Перуном, або зодіакальним сузір’ям Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI – VII ст.) є згадки про Гефеста І його енна Геліоса; наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса – Дажбогом.

Культ Сварога зародився вірогідно на межі бронзового і залізного віків. Його знали вже кіммерійці і скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар – на значній території: давне городище Саварка, або Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині та багато ін. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сваравіс у Прибалтиці, Сверехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Сварчец, Сваречев, Сварине, Сварове у Польщі.

Священний вогонь звався Сварожичем: «і огневі моляться зовуще его Сварожичем» – знаходимо у «Слові некоего христолюбца». Вшанування вогню на Україні має давне коріння, яке сягає трипільської доби, коли кожна родина молилася до свого Овина – домашнього вогню. Овном звалася не тільки піч, але й клуня, стодола для сушіння зерна, саме вогнище, яке запалювалося від іскри, добутої тертям дерева об дерево (живий вогонь). Тут приносилися жерви овинному Домовикові у вигляді півня, які мали сприяти успішному обмолоту зерна. Обряди добування живого вогню збереглися в Україні серед карпатських пастухів як ритуал першого запалювання вогню на полонині. Кожна родина мала своє святилище і свій жертовник (залишок трипільської доби). Це явище і відображено в приказці: «Церкви – не овини, в них образи все єдині». З прийняттям християнства стало байдуже, де молитися – у церкві свого села, чи сусіднього, бо ікони скрізь були спільні. Індивідуалізм української натури довго не міг змиритися з подібним явищем: свої рідні боги та свої хатні жертовники були ближчими, а отже, й правдивішими. Тому не зважаючи на тисячолітнє поширення християнства, наш народ ше й нині переховує деякі залишки стародавніх вірувань, іноді вже не усвідомлюючи їхнього значення, але виконуючи традиції своїх предків.

Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є на фресках Софійського собору в Києві – ось який знак живучості народних традицій, поміж іконами християнських святих знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм не уявлявся.

На небосхилі Сварогові відповідав Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, які впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є новорічні обходи хат з плугом, покладення плуга під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог – Бог ковальства і шлюбу, що викував золотий плуг І золоту обручку, які так широко оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях, українців.

Вшанування вогню поширене в Україні у багатьох весняних та літніх ритуалах, зокрема, пов’язаних зі шлюбом та очищенням.

Дажбог (Даждьбог). Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов’янський світ, має прозору назву: даждь – «дай» і бог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – податель добра, багатства. У південних слов’ян аналогічне божество мало назву Дабог, Дайбог. В українській обрядовій поезії знайдемо безліч звертань типу: «Ой дай, Боже» , або «Дай, Боже, дай), які ряд вчених вважають первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!»4.

У філософському розумінні Дажбог – датель буття, тобто духа і матерії, які є близнюками. Хоча Дажбог цілком пов’язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також е і богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед науковців була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як бога дощу,’але вона не дістала широкої підтримки. За своїм значенням і сонце, і дощ у рівній мірі впливають на врожай, тому відкинути цю думку зовсім було б неправомірно: в українській міфології лише поєднання двох начал – небесного вогню і небесної вологи – дає життєдайне зерно.

Найархаїчніші обряди і молитви до Дажбога пов’язані з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: «Господи, ти, котрий даєш нам їжуї Дай тепер нам її в повній мірі». Вірогідно, ця молитва вже зазнала пізніших нашарувань, проте, не виключено, що до неї близьке християнське «Отче наш»: «...хліб наш насущний дай нам сьогодні». Безперечно, що найбільше звернень до Дажбога було пов’язане саме з хліборобськими обрядами. Його ім’я збереглося в своїй стародавній формі в деяких обрядових піснях:

Не сам же я вийшов.

Да ж бог мене вислав

З правої ручейки

І Ключики видав.»

(веснянка, мова соловейка)5

Або:

Там здибавсь князь Із Дажбогом. рано рано.

Там здибався князь із Дажбогом, ранесенько.

(весільна)6

У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, зберігається Дідух – останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним, використовуючи як обрядовий символ. Дідух – це Дух поля. Житній дух, Дух Дажбога, який по праву вважався Богом життя. Є народне повір’я, шо жниця, яка зав’язувала останній сніп жита, повинна