Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста
Заворожено дивлюся йому у слід. Не можу поворухнутися. Ноги хиткі, і зараз таке враження, що приросли до землі. Лише тріпочу війками, які нафарбовані чорною тушшю.
Незнайомець, який врятував мене від болючого падіння, тим часом віддаляється та віддаляється.
Мотаю головою та заплющую очі. Я досі приголомшена. Це щось шалене та до біса дивне.
Тільки з літака вийшла, а вже потрапила у цікаву пригоду з приміткою 18+.
Хоча як тут не потрапити до подібного? Він же красень та повністю у моєму смаку. Від темної маківки до кінчиків пальців на ногах. Ммм…
А ще має блакитні очі. Я до знетями обожнюю парубків зі світлими очима. Завжди задивлялася та задивляюся на таких хлопців. І не знаю чому так. Либонь, шукаю собі протилежність, бо у самої оченята карі.
Хоча розумію, що в житті різне буває. Може подобатися одне, а серце голосно плакатиме та тужитиме за іншим.
Цікаво, що іншу думку має моя мама, яка завжди мені вбивала та продовжує вбивати у голову, що другу половинку треба обирати тільки за статусом - щоб бізнес мав та гроші. Багато грошей…
А коли я питала, чи вона за таким алгоритмом обрала тата… Моторно запевняла, що у них усе склалося також через палке та велике кохання. Вийшло само собою - два в одному. Коли була маленькою, то ще вірила у ці слова, а нині…
Я наче не дурна, а тим паче не сліпа. Бачу всі літери, які підкресленні червоною лінією.
Що то за подружжя, яке вже декілька років не живе разом та бачиться тільки на свята?
Сумно, що так… Але не стану ж лізти у їхні стосунки. Курча курку не вчить. Воно має тихо сидіти та радіти, що йому дали життя.
Утім не про це нині, а про…
Підіймаю очі. Він заходить у червоний з білими поперечними смужками автобус, який моментально від'їжджає. Тут же приїжджає наступний. І я розумію, що мені треба рухатися, а не стояти, бо зараз одна тут залишуся та доведеться теліпати до приміщення аеропорту щонайменше хвилин десять під пекучим сонцем.
Швидко перебираю затерплими ніжками до мами, яка пише повідомлення на смартфоні. Встаю біля неї. Тим часом автобус ще не відчиняє двері.
- Як же тут сонячно, - докірливо каже мама, цокаючи язиком об піднебіння та закидаючи смартфон до сумочки, яка пошита зі шкіри крокодила. - Добре, що я вранці нанесла крем із вищим рівнем SPF. Ненавиджу засмагу.
У мами в голові тільки краса та дика боязнь сонця. Постійно від нього ховається за цілою горою кремів та одягу. Чи дає це результат?
Не знаю, що сказати. Моя мама виглядає зовсім не на свій вік. Усі думають, що їй десь тридцять п’ять та вона моя подруга, а у паспорті їй далеко за сорок. Мабуть, цьому більше варто завдячувати генетиці, а там уже дорогій доглядовій косметиці, якою й мене привчає користуватися.
Утім інколи дратує, що процес умивання перетворюється на тривалу процедуру. Змиття макіяжу одним, далі вмивання, пілінг, тонізування шкіри, маска, сироватки… Це виводить. Не вистачає терпцю. Пффф…
- Я сподіваюся, що вранці ти нанесла захисний крем на обличчя, - обертається вона до мене. - Не тільки вії підфарбувала.
- Та нанесла, - запевняю її.
- Чудово, - задоволена моєю відповіддю, і нарешті автобус відкриває свої двері.
Ми заходимо всередину, а за хвилину їдемо до приміщення аеропорту, де нам ще пройти паспортний контроль, а там забрати валізи.
На щастя, це все минає швидко. І навіть наші валізи перші вилітають, які котимо до виходу, де на нас чекає охоронець, який отримує від мами добрячу догану, адже мав стояти ближче, а не на самому виході.
- Єво Вікторівно, вибачте, - винувато каже моїй мамі, яка коли падає в лютий стан, то краще остерігатися її та обминати десятою дорогою. Усі можуть ненароком "вихопити".
- Вибачте, вибачте… Для чого тебе, телепню, найняв мій чоловік? Байдикувати? Ну і будеш байдикувати! Побалакаю ввечері з Олександром. Хай знає, який у нього всесвітнє ледащо працює! Я тендітна жінка, а не Геракл, аби тягнути ці валізи! Жах!
Чую це та хочеться втулити, що ці валізи на колесах та їхня вага зовсім невідчутна, але не наважуюся відкрити свого ротика. Мама ну дуже вже зла. Ще трішки та поглядом усе палитиме, мов дракон. Подумки співчуваю охоронцю.
Утім, вважаю, що йому нічого не загрожує. Тато знає, що мама любить перебільшувати - згущувати фарби. Послухає її та нічого не зробить.
- Тому мені твоє "вибачте" до одного місця, - хмикає вона та продовжує. - Мені треба до вбиральні. Насте, ти зі мною?
- Ні, - хитаю головою.
- Добре, я зараз прийду.
Мама йде, залишаючи мене з охоронцем, який кривиться їй у слід, а коли помічає, що я на нього дивлюся, то моментально хмурніє та опускає очі у підлогу. Він же не знає, що від мене чекати.
Ну я точно не маю наміру щось погане про нього говорити. Відвертаюся та бачу, що надворі стоїть він… Він… Той самий…
Моє тіло запалюється, мов сірник, а серце пришвидшує ритм. Тепер швиденько гупає. Гуп, гуп, гуп…
Через хтиві марення я йому навіть дякую не сказала, а він потім швидко накивав п'ятками.
