Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Роман Загребельний... Декілька разів прокручую його ім'я в голові. Гучно промовляю внутрішнім голосом. Тепер точно не забуду. Хоча, мабуть, і без цієї процедури не загубила би його в пам’яті.

- Бачиш, яка я велика молодець, - нахвалює себе Галя. - Але головне сьогодні ввечері не прокліпай свій шанс. А щоб не проґавити його - ну сама знаєш. Чоловіки очима люблять. Гарна сукня, підбори, макіяж і все… Не мені тебе вчити. Сама знаєш.

- На словах все просто, - насуплююся та згадую ранкові події

***

Пишу батькові повідомлення, що ми вже сіли в літак та одразу заходжу в пошук. Дивлюся, яка нині погода в Києві. Ще учора синоптики обіцяли дощ та прохолоду, а зараз бачу, що все змінилося. На  сайті пише, що місто купається у теплих промінчиках сонця. Це дуже добре, адже не люблю дощ та холод.

- Ок. На жаль, я не зможу вас зустріти. Багато роботи, але відправлю за вами Анатолія.

Повідомлення від батька мене трішки засмучує. Змушує насупитися, але не маленька. Розумію, що він дуже зайнятий.

- Тато написав, що не зможе нас зустріти, - озвучую мамі, яка підфарбовує губи прозорим блиском. Вона обожнює наводити красу. Зовнішність для неї ледь не найголовніша у світі.

- Шкода, - закручує блиск для губ, який закидає до сумочки.

- Написав, що багато роботи має, - додаю, а вона тим часом уже припудрює шкіру, яка і без цього косметичного засобу у неї ідеальна.

- Навіть не сумніваюся, - байдужо мовить. - Головне, щоб нас хтось із охоронців зустрів, бо я не хочу сама тягнути валізу, а тим паче замовляти таксі.

- Та зустрінуть, - протягую, спостерігаючи за ритмічними рухами мами.

- Чудово, - закриває вона брендову пудру, але одразу відчиняє. Зазирає у люстерко. Дивиться на свої  бездоганні стрілки.

- Але хотілося, щоб тато зустрів. Я його пів року не бачила.

- Ввечері побачиш, - видає чергову порцію байдужості.

- А ти…

Мене перериває телефон мами, який вона одразу бере до рук та повідомляє:

- Твоя бабуся.

Бере слухавку та переходить на корейську, адже саме цієї мовою вони спілкуються між собою, бо моя бабуся чистокровна кореянка, а мама лише на половину, бо її тато українець.

Я також знаю корейську, але не на такому рівні, як мама, проте вистачає для вільного спілкування. Мабуть, якби книги читала, то краща б ситуація була, а так мені вистачає того, що є. Мені й так додатково треба англійську гризти та ще італійську.

Відвертаю голову у сторону та… Ціпенію. Бачу, як заходить блакитноокий високий незнайомець із темним русявим волоссям. Він розмовляє по телефону та чую рідну мову. Українську…

Не зводжу з нього погляду. Пасу його очима та одночасно досліджую. Я багато бачила гарних хлопців, а тим паче в Італії їх достобіса. Проте вони мені не до смаку, а цей незнайомець… Він ідеал по всіх моїх внутрішніх пунктах, навпроти яких моментально з’являються червоні відзначки. Пливу від нього…

- Насте! - гримає мама до мене. Змушує обернутися до неї.

- Із тобою хоче поговорити бабуся, - простягає смартфон.

Як же вчасно… Не дадуть посидіти у своїх мріях. Беру телефон та чую дзвінкий голос бабусі Со-йон:

- 안녕, 나스티야! 언제 나에게 올 거야? (1)

- 안녕! 언제 너에게 갈 수 있을지 아직 모르겠어. 하지만 여름이 끝나기 전에 너를 방문할 수 있기를 바래 (2), - відповідаю та повертаю очі, де стояв блакитноокий. Його нема. Він уже сів.

Сумно, що аж серце стискається. Я навіть не встигла його детально роздивитися.

Наступні декілька хвилин розмовляю з бабусею, яка розповідає про свої справи. Я її мовчки слухаю, а мама не витрачає часу - знову підправляє макіяж, і коли я морщу лоба від того, що набридають бабусині оповідки, показує кулак, аби я не робила такого, адже можуть з’явитися страшні зморшки. Утім рано мені про них думати. Лише двадцять років маю.

Переліт забирає небагато часу - понад три години, і нарешті літак "цілує" своїми шасі землю. Врешті-решт удома. У мене аж покращується настрій. Хоч наступні три місяці проведу у звичній для себе атмосфері, а також у компанії друзів, бо Італія…

Там уже чимало років живу з мамою та дідом, а також друзів цілий оберемок маю, але однаково відчуваю себе постійно чужою. А тут я вдома… І без різниці яке саме місто. Київ, Житомир чи Чортків…

Виходимо з літака. І не у "рукав", як зазвичай, а сходами, де чекає автобус. Попереду йде мама, цокаючи високими підборами, а за нею прямую я, але мої туфлі мають набагато меншу висоту.

Проте це не "заважає" мені зашпортнутися на останній сходинці та летіти донизу. Мені навіть нема за що схопитися! Бачу землю, яка стрімко наближається, та подумки готуюся до болючого падіння. Напевно, коліна стовідсотково постраждають…

Але не падаю. Зображення перед очима застигає, і чиясь рука міцно тримає мене за лікоть.

- Варто бути обережнішою, - каже рятівник, який допомагає мені вирівнятися.

Підіймаю свою голівку. Відгортаю волосся від обличчя. Це він… Ті самі блакитні очі, які змушують мене хвилюватися.