Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

Юльчині погляди, сповненні захоплення, не оминали кожного з них і тепер дівчина почула, що перехожі перешіптувались про якесь фаєр-шоу на площі, де ми зустрілись.

— Любиш вогняні вистави? — цікавлюся, коли ми прямуємо тепер туди за її проханням.

— Захоплююся талановитими людьми. До речі, ти також один серед них, — говорить до мене, але не повертаючи голови, залоскотавши моє самолюбство.

— Серед талановитих чи серед тих, ким ти захоплюєшся?

— А чому ти з гітарою, до речі? — з'їхала раптово з теми Юля, зробивши вигляд, що не почула запитання. Це наштовхуло мене на думку, що такий маневр зроблений зумисне.

— Після репетиції свого гурту тому що. По вихідним виступаємо, а у будні дні готуємося.

— Оу. Цікаво, — нарешті звернула на мене увагу й шию дівчина. — Ти гарно співаєш. І граєш. Молодець.

Похвала з її вуст пролунала сухо, але й за це вдячний. Та я ж знаю, що за неї завжди говорять очі. Найвища ступінь похвали для музиканта в очах, повних задоволення і захвату. І в Юльчиних я таке помічав. Заради цього й живу.

— До речі. Якщо ти виступаєш з гуртом на вихідних, то чому цієї суботи та неділі був за містом у Макса і Мілани?

Від неочікуванного питання мої очі зрадницькі округлюються. Не скажу ж, що мої хлопці мене проклинали, а мій телефон, котрий я поставив на безвучний режим, розривався від дзвінків, а все через те, що побачив її і вирішив напитися в дюпель?

— Відмінився виступ.

В центрі площі, досить щедро напханій людьми, знаходимо вогняне шоу. Тут часто в літню пору року завжди якісь вуличні артисти демонструють натовпу свої таланти. Юля завертає у юрбу, що скупчилось колом навкруг циркових артистів, руки яких вправно жонглюють, крутять і вертять, палаючі з одного кінця, палиці.

— Як круто! Молодці! — вигукує захоплена дівчина, не відриваючи очей від двох юнаків з вогниками.

Насупившись, я пригадую, як вона з таким самим захватом та відкритим ротом спостерігала за моїми піснями і пригоршня ревнощів не забарилась. Агов! Вона зі мною прийшла на побачення, а не дивитися на цих, вдягненних в одні жилетки на голі груди, Алладінів! Треба повертати її увагу.

— Я колись так само виступав на цій площі. Співав, а поряд із собою тримав плакат, що хочу зібрати гурт або потрапити в уже існуючий. Так мене знайшов наш соліст, якого я часто замінюю відтоді.

— Цікаво. І давно це було? — навіть очима не повела у мій бік, вбираючи в них вогонь, принцеса.

— Вже років зо три тому. Але знаєш, що я тут подумав... Відійдемо? — несміливо штурхаю її своїм ліктем, аби Юля глянула на мене. А коли це спряцьовує — то виходжу з кола і тільки перевіряю, чи йде за мною вона слідом.

На щастя, дівчина не відстає від мене, але виглядає засмученою. Я ж, опинившись подалі від юрби, знаходжу вільну ділянку місця біля стіни торгового центру й дістаю зі свого чохла блискучу, гарно намещену лаком, гітару, яку не так давно придбав.

— Що ти робиш?! — мучається від цікавості тепер панночка, витріщившись на мене.

Я ж налаштовую по черзі струни, перевіряючи, чи належні звуки вони видають. Виступ братів-акробатів саме закінчився, тому стало тихше навкруги, але гомін людських голосів стояв добрячий. Шкодую цієї миті, що не маю підсилювача із собою.

— Ти будеш співати? Тут? Зараз? — оглядається на всі боки панна з квіточками, бо ж перехожі озираються в наш бік, а я, дивлячись на неї, кладу впевненно ліву руку на гриф.

Зігнутими пальцями, ближче до порожку, затискаю для акорду Ля мінор безіменним другий лад третьої струни, середнім другий лад четвертої струни і вказівним перший лад другої струни. Великий та вказівний пальці правої руки тим часом встигли міцно затиснути між своїми пучками медіатор і вже налаштовані грати боєм:

"...Ти як, чи не проти
Вдихнути мій дотик,
Стояти навпроти
Небо лягло, вдарило током..."

Нарешті можна й мені торжествувати перемогу. Нині Юльчин непідробний захват направлений на мене. А моя пісня лунає для неї. І люди, що обступили нас, здається помітили це, бо й на скромну дівчину, а не тільки на голосистого блазня, націлили свою допитливість.

Дехто вигукнув, що бачив мене в пабі. Один чоловік підійшов і кинув п'ятдесят гривень однією купурою в мій розхристаній чохол, який я неохайно лишив під ногами. Деякі людь підспівували, пройшовши повз, а якісь дівчата й поготів затанцювали. Так й назбиралось чоловік десять чи п'ятнадцять навколо і я знаю причину.

Хорошої української музики нині не зустріти на вулиці, бо основна маса музикантів віддає перевагу зарубіжним хітам. Та для нашого суспільства україномовне, таке рідне, але рідковживане, прирівняннюється до алмазів. Виконуючи тільки вітчизнянні пісні я знаю, як вони вітаються і як швидко знаходять своїх прибічників. Навіть серед русифікованих. Це така собі формула моєї популярності, бо ж зустріти однодумців і тих, хто виріс чи тягнеться до свого, рідного, зрозумілого, близького — так значно простіше. Та й нагадувати так можна частіше народові, що не можна цурався свого: ні культури, ні країни, ні мови. Своє — означає найкраще. Своє треба любити.

— Публіка, як завжди, рада тобі. Он просять ще. Заспіваєш? — шаріється Юля, коли я роблю кілька кроків до неї і люди витріщаються на нас. Незвично їй це все, одразу червоніє.

— А ти хочеш, щоб заспівав?

— Чом би й ні.

— Тоді наступну я присвячую тобі.

— Мені? Персонально співатимеш для мене?

Я задкую, а подумки сміюся. Так і хочеться сказати правдиво, що вже давно, кожна моя пісня лунає на втіху смарагдових прірв навпроти. Просто вони раніше були далеко. Так довго були далеко.

"...Твої зелені очі так дивляться на мене..."