Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко
Однак, з’являються і поодинокі сповідники віри предків, які повідомляють, що повернення Рідної Віри в Словаччині натикається на жорсткий спротив офіційних інституцій, що суперечить міжнародним правовим нормам щодо релігійних прав і свобод громадян. Так, наш дописувач Рудольф – молодий словацький язичник, студент юридичного факультету розповідає, що “християнська номенклатура” не дозволить навіть неупередженого судочинства щодо захисту немайнових прав представників інших релігій. Якщо хтось дізнається, що ти не християнин, то можливі заздалегідь передбачувані негативні наслідки, що мали місце із однодумцем Рудольфа. Це може виявитися в обов’язковому привселюдному осуді, звільненні з роботи, вигнанні з вищого навчального закладу: “візьмуть завалять на іспиті”, – розповідає він, чи “навіть можна потрапити до в’язниці”. Річ у тім, що в чинній конституції Словаччини наявні статті, де пріоритетними є християнські “цінності”. Як стверджують незалежні юристи, це суперечить ст. 19 Декларації “Прав людини і громадянина” ООН, яка має гарантувати принцип рівноправності всіх релігій.
Країна, де 80% католиків заполонили всі ланки словацького суспільства, фактично не зацікавлена в розвитку споконвічної традиційної релігії. Отже, словацькі католики дотримуються біблійних повчань, що культивують ненависть до сповідників язичницької релігії, і водночас закликають “любити ворогів своїх, як самих себе” – робить сумний висновок Рудольф (з приватного листа).
Окремі рідновіри і дослідники язичництва у Сербії
Археологічні свідчення автохтонного язичництва в Сербії відображають релігійну культуру, починаючи з середньої кам’яної доби. Сербські вірування можемо виділити лише із землеробсько-скотарських релігійних культів дунайських слов’ян. На Подунав’ї знайдено святилища та інші культові пам’ятки понад 6-тисячолітньої давності, представлені найдавнішою культурою Лепенського Вира: кам’яні скульптури “риболикої” Богині, опікунки рибальства та родючості [550], що належали давньому індоєвропейському населенню. Тут також знайдені вироби з відомими “чертами і різами”. На березі Дунаю, поблизу Бєлграда відкрито археологічну культуру “Вінча”, яка належить до 5500–4000 років до н.ч. та охоплює великі простори Центральної Європи.
Ці землі, де нині живуть серби, уже в VII ст. до н.ч. належали слов’янським племенам (венетам, вендам). Однак, етногенез та міграції сербів досі маловивчені. Знаємо їх як південну гілку Лужицьких сорбів, яких германці і фіни досі називають “вене” [463. 120], частина яких, перейшовши Дунай, Карпати й Альпи, розселилися на Балканах, а в VII ст. серби увійшли до складу Королівства Само [514. 119]. Прабатьківщиною сербів прийнято вважати так звану Білу Сербію, яку П. Й. Шафарик вважав великим простором від Лаби до Дніпра. Деякі дослідники Білою Сербією вважають Білорусь і південно-західну частину сучасної України [200. 223].
На думку В. Шлезингера, серби, ще перебуваючи у міжиріччі Лаби та Заале, утворили плем’яне об’єднання, куди входили племена: долемінці, молодичі, сіусли, житичі, худичі, нелетучі, нуджичі та ін. [цит. за Седов, 470]. Під 806 р. у джерелах згадується князь Мілидух, що об’єднав під своєю владою усі сербські племена. Історики майже одностайні в тому, що етнонім серби (сорби) – індоарійського чи іранського походження, прийнятий слов’янським племенем від слов’янізованих сарматів [406. 493]. Ареалом формування сербського етносу вважають басейн Південного Буга та Північне Причорномор’я [460. 118–121].
Перші окремі випадки християнізації сербів, відомі з ІХ ст., не мали успіху. Хто, як і коли охристив сербів, конкретно ніде не описано. Навіть найновіші праці з історії слов’ян виявились неспроможними з’ясувати певні історичні віхи цієї “епохальної” для сербів події: “Початковий етап християнізації сербів належить до вкрай слабо висвітлених моментів сербської історії. Найімовірніше нову релігію сербам проповідували учні Мефодія та священика Сплітського архієпископства, які розмовляли латиною. Її прийняли восновному представники панівної верхівки, переважна більшість населення тривалий час зберігала вірність язичництву” [200. 223–224]. Остаточно знищив язичництво лише великий жупан Стефан Неманя (1159–1195), лише через триста років після охрищення окремих князів [136.122].
Оскільки християнізація сербів тривала досить довго і трагічно, супроводжуючись сильним опором населення, можна було б очікувати кращого збереження, в порівнянні з іншими слов’янами, їхньої міфології та язичницького звичаю, принаймні у формах двовір’я. Однак, як повідомляє дослідник сербської міфології Веселин Чайканович, навіть славісти Крек і Нідерле нічого не писали про сербське язичництво, за винятком окремих згадок про Бадняка як “примітивного ідола, що його вважали за демона вегетації” [500]. Чи справді це так, судити самим сербам. Проте, їхня багата фольклорна спадщина, досі малознана у східнослов’янських країнах, багато в чому доповнює і роз’яснює наші знання про слов’янський Пантеон. Зокрема, збережене у Сербії свято “красна Слава” (22–23 квітня) свідчить про існування Богині Слави, що підтверджує і образ Матері Слави з Велесової Книги, і саме походження етноніма слов’яни [232. 329–356].
Саме в Сербії відомі архаїчні обряди “купання” Богів, що виявлялось в омиванні статуї Божества на Купайла (залишок цього звичаю дійшов у вигляді купання в річці чи в джерелі ікони святого Івана). Аналоги цього культу існували в грецькому, римському і германському світі. Сербські дослідники називають цей обряд “праньє ідола”. Народ вважає, що купання ідола має принести йому задоволення і відпочинок від щоденної роботи. Відомі ритуали купання Богів (напр., статую Артеміди мила в морі Іфігенія Тавридська). Висловлювались також припущення, що таке миття релігійних реліквій було простою люстрацією – щось подібне до сучасних інвентаризацій (коли перевіряли за списком наявність майна на підприємствах).
Найдовше християнство поборювало сербські язичницькі звичаї поховання, що існували у східній Сербії аж до ХІХ ст. [300]. Великої шкоди сербському язичницькому світогляду та звичаєвості завдали масові міграції, спричинені війнами та турецькими завоюваннями XV – XVII ст., а також наступною ісламізацією населення.
Дослідженням Вінчанської культури, зокрема писемності “вінча”, у Сербії довгий час займався доктор філології Міланського університету, професор Радівой Пєшич, відомий також своїми перекладами Велесової Книги, яка вийшла навіть раніше, ніж аналогічні праці у східних слов’ян (1990 р.) окремою книгою. Крім того, доктор Р. Пєшич заснував Центр по вивченню Велесової Книги в Аахені. Його смерть у 1993 р. перервала дослідження цієї пам’ятки. Видала книгу дочка Радивоя Пєшича Весна Пєшич, засновниця приватного видавництва “Пєшич і синове” з передмовою доктора Радміла Петровича. На жаль, ні українцям, ні росіянам до недавнього часу нічого не було відомо про сербський переклад Велесової Книги.
Мені вдалося познайомитися з цією книгою, люб’язно наданою для моєї праці академіком В. А. Чудіновим, який вважає, що будь-який новий напрямок у дослідженні вносить зміни в існуючу картину світу.
Р. Пешич мав у своєму розпорядженні копії лише 45 дощечок з 76 відомих нині [255], тому його
