Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

грецькі автори називали предків французів кельтами, вважаючи, що це була їхня давня самоназва, але вже з ІІІ ст. греки і римляни надали цьому народові назву галати, а кельтським жителям Британських островів – назву британці.

Історична доля кельтів цікава як з погляду свого етногенезу, так і з погляду суспільної організації, яка діяла за принципом давніх ієрархічних суспільств. Здобутки кельтської культури, що ґрунтувалася на древніх знаннях жрецької касти друїдів, вражають. Кельтський суперетнос, як пише український філолог Олексій Стрижак: “як гірська повінь, зайняв був, частково чи повністю, всі суміжні й навіть деякі віддалені країни Євразії, потім занепав, розчинившись серед маси завойованих племен і лишивши по собі лише слабенький околичний струмок у вигляді півдесятка дрібних двомовновимираючих народностей” [438. 266]. На теренах України досі лишилися сліди їхнього перебування, це переважно ономастичні релікти (топонімічні та гідронімічні назви). Одним з таких залишків, як вважають мовознавці, деякою мірою, є назва Галичини та назви з коренями рус-, рос-. Кельти сформувались як автохтони у центрі Західної Європи. Вони налічували понад півтори сотні племен [438. 266–277].

Отже, кельти – один із великих європейських суперетносів І тис. до н. ч. Вони мали великі міста з могутніми оборонними спорудами, що були сильними центрами ремесла і торгівлі, розміщені переважно на північ від Альп. Починаючи з 475 р. до н. ч., кельти захопили величезні території Галію, Богемію, Англію, Ірландію, Північну Італію і Середній Дунай. Історики вважають, що рушійною силою, яка вела цей народ до завоювання європейських земель була потужна корпорація друїдів, володарів особливого вчення, яке Цезар назвав латинським словом disciplina, що насамперед означало знання про струнку організацію суспільства. Це вказує на наявність у друїдичному вченні поняття про ієрархію, упорядкований характер їхніх знань, правових і моральних норм [538. 8].

Давні автори переважно з великою повагою ставляться до друїдів, вважаючи їх “філософами”, “магами”, “оракулами”, “авгурами” і іншими шанованими людьми. Згадки про них є у Страбона, Піфагора, Тимагена, Плінія, Цезаря та ін.

Одне з найдавніших визначень поняття друїд належить Плінію, який виводив етимологію цієї назви від омели, яка росте на дубі (грецькою drus – дуб), бо ніби-то й самі друїди вважають: “все, що проростає на дубі, послане небом і означає, що це дерево було обране самим Богом” [241. 83–85]. Така думка дуже приблизна, як пояснює французька дослідниця Франсуаза Леру, друїди не могли називати себе грецьким словом. Характерна для кельтської мови омонімічність слів, що означають “науку” і “ліс” (галльське vidu), в той час, як нема підстав пов’язувати назву друїдів (друвідів) з назвою дуба (галльське dervo, ірландське daur, dar, валлійське derw, бретонське derv). Навіть якщо дуб і займав у культовій практиці друїдів значне місце, було б помилково зводити уявлення про них лише до культу дуба. Найменування друїдів значно ширше за своєю семантикою, воно було реальністю саме специфічно кельтського світу і може бути пояснено лише з допомогою кельтських мов. Ця назва, яку вживає Цезар у всьому тексті “Галлських війн”, витоково сягає до свого індоєвропейського прототипу dru-wid-es – “всебічно учені”, “цілком учені”, що має той же корінь, що і лат. videre – “видіти, бачити”, готське witan, германське wissen – знати, відати [241. 83–85].

Серед друїдичного жрецтва було чимало жінок. Перша писемна згадка про друїдесу в Галлії належить Вопіску у Нумеріана: в ІІІ ст. у Тонгрі вона віщувала Діоклетіану, що він стане імператором, якщо вб’є вепра. Дійсно, пророцтво збулось, коли Діоклетіан власноручно забив Апера (Вепра), префекта преторії. Він царствував з 284 до 305 р. У кельтському суспільстві жінкам відводилась почесна роль: вони були поетесами, друїдесами, а знатні жінки, які володіли маєтками, навіть призивалися на військову службу аж до VII ст. [241. 90].

Кельтський пантеон Богів досі залишається ще маловивченим явищем через свою складність. Розпад кельтського суперетносу на численні народи спричинив поліваріантність імен Богів і їхніх функцій, безліч локальних відмінностей, що утруднює дослідження.

Тут я розгляну лише деякі особливості кельтського Олімпу Богів, який в основному вписується в магічний образ Світового Древа, названого “Стовпом дому Да Дерга”.

Боги небесної сфери розміщувалися в кроні священного дерева. Найвищим верховним Богом кельтів був Єзус (що, не зважаючи на звуковий збіг, не має нічого спільного ні з Ісусом, ні з єзуїтами). Єзус тотожний Зевсу, Дьяусу і Юпітеру, або слов’янським Дию, Сварогу, Перуну. Він, Бог давнього ще дохристиянського походження, зображувався гнівним, озброєним сокирою чи серпом у правиці, а лівою – тримав стовбур дерева. На гілках цього дерева зображений бик, що на голові і спині має трьох журавлів чи інших птахів. Пожертви йому також прив’язували до гілок дерева.

Тараніс – кельтський Бог-громовержець, тотожний Перуну. Його зображують з палицею і колесом у руках, ногами ж він попирає образ змія (відображення давнього індоєвропейського мотиву протиборства громовержця зі змієм). На думку А. В. Гудзь-Маркова: “Тараніс кельтів і Тор (Тюр) германців співзвучні і в деякому смислі близькі двічі згаданому в Рігведі божественному коню Таркш’я (Tarksya). Витоково Таркш’я міг уособлювати сонце. У пізніх ведичних текстах Таркш’я виступає як птах і зближується з Гарудою. Таркш’ю прикликає Індра, і його кінь, могутній, швидкий, перемогоносний поспішає на битву” [137. 36]. Це цілком правомірне твердження, бо й українська міфологема Перуна-громовержця має риси і коня, і птаха, відображені як в обрядових піснях, наприклад, у колядці про Різдвяного птаха [266], так і в іконографії: зображення коня на статуях Світовида (лик Перуна) і Перуна на о. Хортиця.

Луг – кельтський Бог сяючого світла, войовничий переможець Балора, володар чудесного магічного списа племен Богині Дану. Луг, він же Lug, Lugus, Lleu дав назви містам Ліон, Лан, Лейден, Лугано, Лугдунум і навіть Лондон (Лондініум – “фортеця Луга”). “Племена Богині Дану” прийшли в Ірландію з таємничих північних островів, де шанували велику Богиню-матір.

Беленус – сонячний Бог галлів, близький до нашого Білобога (його свято 1 травня – Белтайн). Граннос – також сонячне божество, в Ірландії вшановується як Богиня Грейне.

Інші кельтські Боги, що належать до стовбура Світового Древа і уособлюють середню сферу пантеону, досить різноманітні, їх надто багато. Зупинюсь лише на деяких із них, особливо тих, що мають арійські та слов’янські паралелі. Епона – покровителька коней, вірогідно пов’язана з родючістю (зображення Богині, сидячої на кобилі з лошам, що біжить поруч). Ноденс (Нуаду) – войовничий Бог, що втратив руку в битві. Срібну руку йому виготовив Діан Кехт, але вона не сподобалась Ноденсу, тоді син Діана Кехта виготовив руку із “плоті і крові” і той повернув собі владу. Подібний однорукий Бог у північних германців, озброєний мечем Тор.

Бригіта – богиня цілительства і родючості.