Замах на бродягу - Жорж Сіменон

А взагалі, панування рибалок уже не було неподільним. Вздовж берега стояла ціла флотилія невеличких яхт, що привезли сюди, здебільшого парами, зовсім молодих людей. Вони аж до першої години ночі танцювали на терасі під несамовиту тріскотню радіоли.

А втім, це не завадило Мегре добре виспатись, хоча він чув і півнячий спів, і лункі кроки та хрипкі голоси рибалок на світанку.

Прокинулися вони аж о дев'ятій годині і невдовзі вже снідали на своєму звичному місці, під деревом, стежачи за маневрами яхт на широкому, залитому сонцем плесі.

— Ти сьогодні не ловитимеш рибу? — запитала пані Мегре.

Він не взяв з собою ні вудочок, ні спінінга, але, врешті, їх можна було дістати напрокат у хазяїна.

З якої причини міг адвокат убити свого клієнта? Буває, що пацієнти вбивають своїх лікарів, гадаючи, що ті їх погано лікували. Зворотне трапляється дуже рідко. Відколи Мегре працював у поліції, був лише один такий випадок. І то не в Парижі.

Еміль Буле не міг напасти перший… Та і з якої речі? Коли б, скажімо, Гайяр програв процес, у якому його обороняв… Але такого не було — небіжчик ніколи не ставав перед судом.

— Беріть ту, яка на вас дивиться… Волосінь у шухляді, наживка там, де звичайно…

Одне за одним вони пішли вздовж берега і невдовзі зупинилися в густому затінку під гіллястою кроною старого дерева. Мегре щастило — за півгодини він підсік дюжину сріблястих пліточок і, коли б підсака, певно, впорався б із чималеньким, фунтів на півтора, головнем, який урятувався, відірвавши повідок.

Хвилин із п'ятнадцять він порався з вудочкою, та, коли знову закинув, риба більше не клювала. Пані Мегре, відірвавшись од журналу, стежила за ним із зачудованою посмішкою: вона давно не бачила чоловіка в такому азарті.

Під час обіду, сидячи біля свого улюбленого столика, вони ловили на собі насторожені погляди пожильців, чули коротке перешіптування. Певно, цим людям навіть не спадало на думку, що начальник кримінальної бригади міг так само, як вони, проводити неділю на лоні природи, з вудочкою в руці.

Потім він іще години зо дві марно намагався збільшити свої рибальські трофеї, а о шостій вечора обоє вже стояли в тісняві електрички, що мчала до Парижа.

Вдома вони повечеряли наїдками з холодильника. За вікном густішали сутінки, на вулицях спалахували перші вогні.

Буле не виїздив у неділю на лоно природи. Його кабаре працювали сім днів, точніше ночей, на тиждень, і він був не такий, щоб хоч на добу залишити їх без нагляду. Що ж до його родини, то їм, певно, була завжди ближче, до душі та маленька Італія, яку вони створили на вулиці Віктора Массе.

О дев'ятій наступного ранку Мегре відчинив двері свого кабінету на Ке-дез-Орфевр і, нашвидку проглянувши звіти, в яких не було нічого цікавого, взяв таксі й поїхав на Монмартр. На заґратованих дверях «Лотоса» висів обведений чорним некролог. Ще один некролог виднівся на дверях «Блакитного поїзда».

Тротуар перед будинком, де колись жив Еміль Буле, роївся людьми. Час од часу, поодинці чи невеличкими групами, вони відділялися од гурту і зникали в задрапованому чорним під'їзді.

Йому довелося кілька хвилин постояти в черзі перед ліфтом, вдихаючи густий аромат квітів та розплавленого воску. Піднявшись, Мегре побачив посеред вітальні чорну забиту труну і впізнав темні силуети Антоніо, месьє Резона та старого метрдотеля, який здавна вважався «своїм» у родині Буле. З сусідньої кімнати долинало жіноче голосіння.

Він потиснув усім руки і спустився донизу. В натовпі можна було впізнати знайомі вже обличчя. Певно, тут зібрався весь персонал чотирьох кабаре. Кілька молодих жінок на височенних тонких каблуках з виснаженими втомою обличчями неприродно мружили очі, незвиклі до ранкового сонця.

Хтось легенько шарпнув його за рукав.

— Погляньте, скільки народу, га?

Це був зморшкуватий карлик, Луї Бубе, на прізвисько Мікі, який, здавалося, пишався з успіху похорон.

— Вони всі тут…

Він мав на увазі власників кабаре, музикантів, барменів, метрдотелів… Вони справді зійшлися з усього Парижа — з Монмартра, Монпарнаса, Єлісейських полів…

— Ви вже бачили Джо?

Він кивнув у той бік, де, одягнений у чорне, стояв Громило Джо, який жестом привітав комісара.

— Чудовий похорон, правда?

Строкаті костюми, надто світлі капелюхи, масивні персні, замшеві черевики, туфлі з крокодилячої шкіри… Всі відгукнулися на загибель колеги. Дарма, що за життя його називали «крамарем», — Еміль Буле, як і вони, був часткою нічного Монмартра.

— Ви досі не знаєте, хто його вбив?

Комісар не бачив, як він заходив до будинку, але Жан-Шарль Гайяр у цю мить вигулькнув із дверей і одразу зник за катафалком, що підкотив до під'їзду.

Квітів та вінків було стільки, що вони зайняли цілих два автомобілі. Вдова небіжчика, Ада та їхня мати сіли в першу машину. За ними ішов Антоніо попереду кількох шерег персоналу кабаре. Далі довгою, нерівною, метрів на сто, процесією всі інші.

На їхньому шляху вздовж бруківок зупинялися перехожі, з вікон висовувалися голови цікавих, на порогах крамничок з'являлися продавці. Кілька фотографів перебігали від гурту до гурту, клацаючи апаратами.

Коли шестеро чоловік, що несли труну, переступили поріг Нотр-Дам-де-Лоретт, гримнув орган. Слідом за ними до церкви зайшли жінки в чорних вуалях. На мить комісар зустрівся поглядом із Гайяром, але одразу загубив його в юрмі.

Мегре опинився в глибині церкви, куди раз у раз, тільки відчинялися двері, пробивався сонячний промінь, вириваючи з мороку ті самі обличчя. І він знову й знову перебирав в уяві знайомі образи, немов тасував колоду карт Ось Буле дістає кишенькового годинника… Ось він знервовано походжає перед своїм кабаре, перш ніж рушити вниз вулицею Пігаль…

Антоніо влаштував усе на найвищому рівні. Після розгрішення заспівав хор; почалася задушна відправа.

Потім труну повільно понесли до виходу. На вулиці вже стояла низка чорних машин