Замах на бродягу - Жорж Сіменон
Щоб не нудитися без діла, комісар вирішив зайти до Лекуена, свого колеги з відділу охорони порядку, і застав його з газетою в руках. Лекуен був схожий більше на гангстера, аніж на поліцая.
— Я тебе потурбував?.
— Ні, заходь…
Мегре підійшов до відчиненого вікна і сів на лутці, сам точно не знаючи, чого завітав.
— Ти знав хазяїна «Лотоса»?
— Я їх усіх знаю…
Лінива, якась безладна розмова тривала близько години, але нічого йому не дала. Для Лекуена колишній корабельний офіціант був зразковим, доброзвичайним громадянином — не те, що дехто!
— На Монмартрі його називали крамарем… У них це найбільша образа.
О четвертій, коли в Сюрте вже, власне, почалася неділя, комісар ще раз зазирнув до інспекторської:
— Прийшов Ляпуент?
— Ще ні, патроне…
Наперед знаючи, що це нічого не дасть, Мегре попрямував усе-таки до Палацу правосуддя. Ще зранку в нього була думка взяти в судовій канцелярії список клієнтів, яких останнім часом обороняв Жан-Шарль Гайяр.
Довгими порожніми коридорами Палацу правосуддя гуляв вітер, і, штовхнувши двері канцелярії, Мегре не побачив жодної живої душі. Це було досить незвично. Виходить, будь-хто може сюди зайти, дістати будь-яку справу з високих, аж під стелю, стелажів, взяти в ній, що потрібно, або просто винести — і без жодних перешкод. Так само будь-хто міг би поцупити адвокатську мантію з відчиненого гардероба чи вмоститися в кріслі голови суду.
— Ботанічний сад охороняється значно краще, — пробурмотів Мегре.
Повернувшись до Сюрте, він, нарешті, побачив Ляпуента.
— Я, мабуть, марно згаяв час, — мовив інспектор. — Хоча я обійшов майже всіх сусідів адвоката… Принаймні тих, хто не поїхав за місто на уїк-енд.
Їм усім знайома блакитна американська машина… Дехто навіть знає, кому вона належить. Більшість бачать її щоранку, як ідуть на роботу, але їм байдуже, чия вона… На моє запитання щодо вівторкового вечора ніхто до ладу не відповів…
Для них це вже дуже давно… Дехто спав з десятої години, інші повернулися о пів на дванадцяту з кіно, не звертаючи уваги на машини… В той час вони стоять уподовж всієї вулички…
Найчастіше можна почути таку відповідь:
— Вона завжди тут…
Вони так звикли бачити її на місці, що навіть не помічають, коли її там немає…
Я також побував у кількох найближчих гаражах. Лише в одному пам'ятають високого блондина, який інколи приїздить заправити машину… Але він там не постійний клієнт!..
У двох гаражах я нікого не застав… Їх відчинять лише в понеділок…
Мегре знову розвів руки на манір метра Рамюеля. Що він міг тут подіяти?
— Отже, підеш у понеділок, — зітхнув він.
Задзвонив телефон. Мегре упізнав голос Антоніо і навіть зрадів, сподіваючись, що у того є якісь новини.
— Це ви, пане Мегре?.. Тут зі мною представник похоронного бюро… Він пропонує призначити поховання на десяту ранку, в понеділок… Я хочу заручитися вашим дозволом, перш ніж відповісти…
Треба ховати — ховайте, навіщо тут дозвіл Мегре?
— Я не заперечую…
— Ви одержите повідомлення… Відправа буде служитися в церкві Нотр-Дам-де-Лоретт…
Він поклав трубку і порожніми очима глянув на Ляпуента, що чекав вказівок.
— Можете іти… Бажаю добре відпочити… Якщо Люка на місці, скажи, нехай зайде…
Люка був на місці.
— Є якісь новини, патроне?
— Жодних!.. Я прошу тебе в понеділок зранку зайти до Палацу правосуддя і взяти в канцелярії список клієнтів, яких обороняв метр Гайяр… За останні два-три роки…
— Увечері ви знову будете на Монмартрі?
Мегре стенув плечима. Навіщо?
— Можеш іти.
І так само, як допіру вже сказав його колезі, промовив:
— Бажаю добре відпочити.
Потім зняв телефонну трубку.
— Дайте мою квартиру… Алло!.. Це ти?
Так, немов цей голос міг належати комусь іншому!
— Ти пам'ятаєш, о котрій годині відходить поїзд на Морсан?.. Звичайно, сьогодні… Краще до вечері. О сімнадцятій двадцять дві?.. Хочеш, поїдемо?.. На цілу добу… Гаразд, лаштуй валізку… Не треба, я сам подзвоню…
Це було невеличке село на березі Сени з готелем під назвою «Старий парубок» над самою річкою, рай для паризьких рибалок. Мегре відкрив цю мальовничу місцинку років із двадцять тому, під час одного розслідування, і відтоді час від часу приїздив туди разом з дружиною в кінці тижня, щоб відпочити.
Хазяї вже звикли до них і завжди приймали як найдорожчих гостей: давали їхню улюблену кімнату, садовили до одного й того ж самого столу в густому затінку на терасі.
— Алло! З'єднайте мене зі «Старим парубкам» в Морсані… Так, через Корбей… Ні, там він один — це готель…
Із книг Мегре якось довідався, що в цьому готелі колись бували Бальзак та Олександр Дюма, а пізніше на літературні пікніки до Морсана з'їздилися брати Гонкур, Флобер, Золя, Альфонс Доде…
— Алло!.. Це Метре… Що ви сказали?.. Гарна погода? Дуже приємно…
Він і не думав, що це могло б бути інакше.
— Наш номер зайнятий?.. Дарма, на цей раз ми переночуємо в іншій кімнаті, хоч з неї й не видно Сену. Чекайте нас на вечерю…
Отже, кінець кінцем, незважаючи на Еміля Буле, вони могли провести кілька безтурботних годин на березі річки.
Кожного разу, дістаючись до «Старого парубка», вони бачили там усе нових пожильців… Рибалки, їхні старі знайомі, більше не з'являлися. Певно, дехто з них уже вмер, а решта були надто старі для таких мандрівок.
Натомість приїздили інші, не менш заповзятливі, і видно було, що більшості з них цей день здавався довгожданим святом.
Було чути, як, прокинувшись о четвертій годині, вони поспішали зайняти принаджені
