Кувала Зозуля - Джоан Роулінг
У ту першу ніч уже було все, що потім відштовхувало їх одне від одного і знову притягувало: її потяг до саморуйнації, її нестямність, бажання кривдити; її мимовільне, але щире тяжіння до Страйка, і безпечне місця для відступу в замкненому світі, де вона зросла, яким водночас гребувала й за який трималася. Так почалися стосунки, які зрештою — через п’ятнадцять років — привели Страйка на цю розкладачку, де він мучився від болю не лише фізичного і жалкував, що не може позбутися спогадів про Шарлотту.
8
Коли наступного ранку приїхала Робін, то вдруге натрапила на замкнені скляні двері. Вона увійшла за допомогою запасного ключа, якого їй вручив Страйк, підійшла до зачинених дверей у кабінет і мовчки дослухалася. За кілька секунд вона розчула притишений, але непомильно розпізнаваний звук — глибоке хропіння.
З цього постала делікатна проблема, бо вони зі Страйком уклали негласну угоду — не говорити про його розкладачку й ігнорувати численні ознаки того, що в офісі хтось мешкає. З іншого боку, Робін мала повідомити своєму тимчасовому босу дещо нагальне.
Вона завагалася, зважуючи варіанти. Найпростіше буде спробувати збудити Страйка, грюкаючи речами у приймальні, й таким чином дати йому час привести себе в кабінеті до ладу, але це буде довго — її новина не зачекає. Тож Робін глибоко вдихнула і постукала.
Страйк умить прокинувся. Якусь хвильку він розгублено дивився у стелю, відзначаючи, що приміщення заповнює докірливе денне світло. А тоді згадав, що, прочитавши повідомлення від Шарлотти, відклав телефон і не виставив будильник.
— Не заходьте! — закричав він.
— Хочете чаю? — крізь двері спитала Робін.
— Так! Так, було б чудово. Я вийду по нього! — гучно додав Страйк, уперше пожалкувавши, що на дверях у кабінет немає замка. Його штучна стопа з литкою стояла під стіною, а сам він був убраний лише в боксерки.
Робін побігла наповнювати чайник, а Страйк виплутався зі спального мішка. Він швидко одягнувся, так-сяк приладнав протез, склав і поставив розкладачку в куток, посунув стіл на місце. За десять хвилин, коли Робін постукала у двері, Страйк вийшов з кабінету, оповитий пахощами дезодоранту, і побачив, що Робін сидить за своїм столом з надзвичайно піднесеним виглядом.
— Ваш чай,— мовила вона, вказуючи на чашку, над якою струмувала пара.
— Чудово, дякую. Дайте мені хвильку,— відповів він і пішов у туалет на сходах. Застібаючи змійку на штанях, помітив себе у дзеркалі — пом’ятого, неголеного. І вже не вперше втішився тим, що його волосся завжди однакове — хоч розчісуй, хоч не розчісуй.
— Маю новини! — заявила Робін, щойно він повернувся до приймальні й — після взаємних «дякую» — взяв чашку.
— Так?
— Я знайшла Рошель Оніфаде.
Він опустив чашку.
— Та ви жартуєте. Як у біса, як?..
— Я дивилася справу і побачила, що вона ходить на терапію у клініку Святого Фоми,— збуджено відповіла Робін. Вона почервоніла і говорила дуже швидко.— Ну, я й подзвонила туди вчора ввечері, прикинулася нею і сказала, що забула, коли мені призначено. І мені сказали, що о десятій тридцять у четвер. У вас є,— вона глянула на монітор комп’ютера,— п’ятдесят п’ять хвилин.
Та чому йому самому не спало на думку сказати їй так учинити?
— Та ви геній, ви в біса геній!..
Страйк облив руку гарячим чаєм і поставив чашку на стіл.
— А ви знаєте, де точно?..
— Психіатричне відділення — з іншого боку центральної будівлі,— радісно відповіла Робін.— Дивіться, треба вийти на Грентлі-роуд, ось тут друга стоянка...
Вона розвернула до нього монітор з мапою клініки Святого Фоми. Страйк глянув на зап’ясток, але годинник лишився у кімнаті.
— Ви встигнете, якщо вийдете просто зараз,— підігнала його Робін.
— Ага, тільки речі заберу.
Страйк побіг по годинник, гаманець, цигарки і телефон. Він уже виходив за скляні двері, запихаючи гаманець у задню кишеню, коли Робін покликала його:
— Е... Корморане...
Доти вона жодного разу не називала його на ім’я. Страйк вирішив, що це дається взнаки загалом збуджений настрій, а тоді збагнув, що вона вказує на його пупок. Глянувши вниз, він побачив, що криво застебнув ґудзики на сорочці й між її полами виднівся живіт — волохатий, мов чорний кокос.
— Ой, так. Дякую...
Робін увічливо перевела погляд на монітор, поки він розстібав і знову застібав ґудзики.
— Побачимося!
— Так, бувайте,— усміхнено відповіла вона, коли він виходив. Але за кілька секунд Страйк повернувся — задиханий.
— Робін, мені треба, щоб ви дещо перевірили.
Вона з готовністю взяла ручку.
— Сьомого січня в Оксфорді була конференція юристів. Її відвідував дядько Лули Лендрі — Тоні Лендрі. Міжнародне сімейне право. Знайдіть усе, що зможете,— надто чи був він там насправді.
— Ага,— озвалася Робін, записуючи.
— Бувайте. Ви геній.
І непевними кроками він пішов униз металевими сходами.
Сідаючи за стіл, Робін мугикала пісеньку, але поки пила чай, її радість дещо згасла. Вона сподівалася, що Страйк запросить її теж піти на зустріч з Рошель Оніфаде, на чию тінь вона полювала аж два тижні.
Години пік були позаду, і людей у метро їхало небагацько. Страйк зрадів, що легко знайшов місце: кукса досі боліла. Перш ніж сісти у вагон, він купив пачку суперміцних м’ятних льодяників і тепер смоктав чотири штуки водночас, намагаючись приховати те, що не почистив зуби. Щітка і паста були сховані у мішку, хоча набагато зручніше було б покласти їй на щербатий край раковини у вбиральні. Глянувши на себе — цього разу в темне вікно вагона — і побачивши густу щетину і загалом занедбаний вигляд, він спитав себе, нащо він і досі прикидається, що має іншу домівку, коли Робін цілком зрозуміло, що він спить в офісі.
Пам’ять і вміння орієнтуватися на місцевості у Страйка були добрі, й він знайшов вхід до психіатричного відділення клініки Святого Фоми і без проблем дійшов туди, коли було кілька хвилин по десятій. Хвилин за п’ять Страйк упевнився в тому, що подвійні автоматичні двері — то єдиний вихід на Грентлі-роуд, і тоді всівся на кам’яну стіну на стоянці
