Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

— і коли не забувала про них, вони значно полегшували прояви хвороби. Страйкові здалося жалюгідним і водночас зворушливим те, що візити до клініки, де вона познайомилася з Лулою Лендрі, стали для Рошель головною подією тижня. Про молодого психіатра, який вів групу, вона говорила з теплотою.

— Оце там ти познайомилася з Лулою?

— То її брат тобі сказав?

— Без подробиць.

— Ага, вона відвідувала нашу групу. Перевели до нас.

— І ви почали спілкуватись?

— Ага.

— Потоваришували?

— Ага.

— Ти ходила до неї в гості? Плавала в басейні?

— А шо, не можна?

— Та я просто питаю.

Вона ніби трохи відтанула.

— Я плавати не люблю. Не люблю, коли вода хлюпає в обличчя. Я лежала в джакузі. А ще ми ходили по крамницях.

— Вона колись говорила з тобою про своїх сусідів, про інших людей у будинку?

— Про Бестиґів про тих? Трохи. Вона їх не любила. Та жінка — просто сука,— додала Рошель з несподіваною люттю.

— Чому ти так кажеш?

— Ти сам її бачив? Дивилася на мене так, мов я — болото під ногами.

— А що про неї думала Лула?

— Теж її не любила, і чоловіка її. Він збоченець.

— У якому плані?

— Збоченець, та й годі,— нетерпляче відповіла Рошель; та коли Страйк нічого на це не сказав, пояснила: — Завжди намагався затягнути її до себе в квартиру, коли жінки вдома не було.

— Лула хоч раз погодилася?

— Дідька лисого! — сказала Рошель.

— Ви з Лулою багато розмовляли, так?

— Так! А потім... Так, ми багато розмовляли.

Вона втупилася у вікно. Раптова злива заскочила перехожих зненацька. Шибку з того боку всіяли прозорі еліпси.

— «Потім»? — спитав Страйк.— Ти хочеш сказати, що з часом ви почали спілкуватися менше?

— Мені вже скоро треба йти,— велично заявила Рошель.— Маю справи.

— Такі люди, як Лула,— мовив Страйк, намацуючи шлях,— бувають зіпсованими. Погано поводяться з іншими. Звикли, що їм усі...

— Я нікому не прислужую! — з люттю заявила Рошель.

— Може, тому ти їй і подобалася? Може, вона бачила в тобі рівню, а не чергове підлипало?

— А то,— погодилася Рошель, потішена.— Я від неї не тащилася.

— Зрозуміло, чому вона хотіла таку подругу — звичайну людину...

— А то.

— ...і ще у вас була ця спільна риса — хвороба, так? Ти розуміла її так, як ніхто інший.

— А ще я чорна,— сказала Рошель,— а вона хотіла теж бути чорного, як годиться.

— Вона з тобою про це говорила.

— Говорила,— кивнула Рошель.— Хотіла знати, хто вона така, де її коріння.

— Казала тобі, що хоче знайти своїх чорних родичів?

— А то! І вона... так, казала.

Вона загальмувала просто на очах.

— І знайшла когось? Батька?

— Нє. Так і не знайшла. Дідька лисого.

— Правда?

— Авжеж правда.

Вона почала швидко їсти. Страйк боявся, що вона піде, щойно скінчить.

— Коли ти зустрічалася з Лулою у «Вашті» напередодні її смерті, вона була засмучена?

— А то. Була.

— Казала тобі чому?

— А причин не треба. То хвороба в нас така.

— Але вона сказала тобі, що їй недобре?

— Так,— погодилася Рошель після ледь помітної паузи.

— Ви мали разом поїсти, так? — спитав Страйк.— Мені Кіран сказав, що возив її на зустріч з тобою. Ти ж знаєш Кірана? Кірана Коловас-Джонса?

Вираз її обличчя пом’якшився, кутики вуст піднялися.

— А то, знаю Кірана. Так, вона зустрічалася зі мною у «Вашті».

— Але ви не поїли?

— Не. Вона поспішала,— відповіла Рошель. І нахилилася випити ще кави, ховаючи обличчя.

— Але чому вона тобі просто не подзвонила? У тебе ж є телефон?

— Та є вже! — розсердилася вона і витягнула з шуби простеньку «нокію», розцяцьковану крикливими рожевими стразами.

— Тоді чому вона не подзвонила і не попередила, що не може зустрітись? Як гадаєш?

Рошель глянула на нього спідлоба.

— Бо вона не любила користуватися телефоном. Її слухали.

— Журналісти?

— А то.

Вона майже доїла свій коржик.

— Але журналістів би не дуже зацікавило, якби вона сказала, що не приїде до «Вашті», хіба ні?

— Звідки мені знати.

— Тобі тоді не здалося дивним, що вона приїхала аж до «Вашті», щоб сказати, що не пообідає з тобою?

— А то. Але ні,— відповіла Рошель. І заходилася пояснювати — несподівано багатослівно: — Коли маєш водія, то воно байдуже, ні? їдеш собі куди схочеш, воно тобі не варте зайвих грошей, тебе все одно возять. Їй було по дорозі, от вона і зайшла мені сказати, що не лишиться, бо їде додому, до тієї засранки К’яри Портер.

І Рошель ніби одразу пожалкувала, що бовкнула про «засранку», і міцно стиснула губи — ніби для того, щоб не сказати ще чогось зайвого.

— І то було все, що вона зробила? Зайшла до крамниці, сказала, що не лишиться, бо їде додому, де на неї чекає К’яра,— і пішла?

— Ага. Десь так,— відповіла Рошель.

— Кіран казав, що коли ви зустрічалися, то вона зазвичай підвозила тебе додому.

— А то,— озвалася вона.— Але того дня вона була дуже зайнята, ні?

Своє обурення Рошель приховувала дуже погано.

— Розкажи, що було у крамниці. Ви щось міряли?

— Так,— відповіла Рошель по паузі.— Вона міряла...— (Знову пауза).— Довгу сукню від Александра Макквіна. Він наклав на себе руки і все таке,— додала вона відстороненим голосом.

— Ти заходила з нею до примірочної?

— Так.

— І що там сталося? — підказав Страйк.

Її очі скидалися на очі бика, в які він якось зазирнув ще дитиною: глибоко посаджені, оманливо неемоційні, незбагненні.

— Вона приміряла сукню,— відповіла Рошель.

— А більше нічого не робила? Нікому не дзвонила?

— Нє. Хоча так. Наче дзвонила.

— Не пам’ятаєш кому?

— Не пам’ятаю.

І знову відпила кави, ховаючи обличчя за паперянкою.

— Не Евану Дафілду?

— Може, і йому.

— Пам’ятаєш, що саме вона казала?

— Нє.

— Одна з продавчинь випадково почула її розмову. Лула, схоже, призначала комусь зустріч у себе вдома пізніше. Сильно пізніше — дівчина казала, що ніби аж вночі.

— І?

— Ну, навряд чи це міг бути Дафілд — вона ж уже мала з