Той, хто вбиває - Кріс Тведт
— Я наполягаю на відкладенні терміну виконання! — вигукнула Ґабріеллє Соммер, коли суддя закінчив читати ухвалу, за якою Юсеф Мардал негайно ставав вільною людиною.
Останню свою надію вона покладала на те, що суд таки погодиться на тримання Юсефа під вартою, доки окружний суд вивчатиме справу. Але суддя Нільсен заперечно похитав головою.
— Відхилено! — рішуче сказав він, ледь дочекавшись, коли прокурор виговориться.
Я отримав реванш, але, доки журналісти вилися біля мене зграями, сподіваючись на коментарі стосовно нового, сенсаційного розвитку подій, я, на превелике своє здивування, відчув, що не надто тому радий. Не відчув навіть натяку на тріумф. Лише полегшення, порожнечу й мульку тривогу.
Юсеф, який, можливо, зґвалтував мою кохану жінку, ще впродовж дня стане вільним — завдяки мені. Геллє померла і забрала правду з собою у могилу.
А десь на волі ходив злочинець, який скоїв подвійне вбивство.
Я повернувся до контори й зателефонував Юсефові Мардалу.
— Добре, — тільки й сказав він, коли я повідомив йому, що може збиратися додому. — Давно час...
Ні подяки, ні слова похвали, але мені було байдуже.
— Не надто задирай носа, Юсефе! Тебе ще не виправдали, — сказав я, хоча знав, що це вже формальність.
Він засміявся.
— Ще почуємося, Бренне! — і поклав слухавку.
Розділ 54
Перші ночі після вбивства Гєллє я засинав за допомогою Дідрікових пігулок, а коли вони закінчилися, безсоння не покидало мене. Часто я поринав у сон аж над ранок, щоб уже за годину чи дві різко прокинутися, далі втомленим і збудженим водночас; внутрішня непогамовність гнала мене пустельними, по-нічному тихими вулицями в контору.
Помалу мій добовий ритм почав входити в звичну колію. Можливість відкласти, може, навіть назавжди, справу Мардала була величезним полегшенням. Після усього, що відбулося, важко було уявити, як зумів би прокурор не допустити виправдання Юсефа.
Однак розслабитися мені ніяк не вдавалося.
Я добре пам’ятав теорію Ґюннара Маркюссена, що тепер мені нічого боятися переслідувань анонімного автора листів з погрозами. Можливо, його теорія мала підстави, доки Юсеф сидів за ґратами, але ж ситуація перевернулася з ніг на голову. Юсеф вільний, і нікому, хто читає газети й дивиться телевізор, навіть на думку не спало б засумніватися, що цьому посприяв саме я.
Досі кожне розпіарення моєї особи в медіях провокувало нові погрози. Перший лист прийшов після обрання запобіжного заходу, другий — після винесення обвинувачення, останній — на початку судових слухань. Тому я попросив Сюнне й пані Сьоренсен не виходити з дому вечорами, а, якщо вже довелося, бути обережними.
Сам я теж поводився дуже сторожко, прислухався до всіляких сторонніх звуків, уважно придивлявся до людей на вулицях дорогою до контори й додому. На вихідних мене запросили на п’ятдесятилітній ювілей одного давнього товариша студентських років, але перспектива провести вечір у товаристві майже чужих мені людей, вислуховувати довгі, нудні тости, зовсім не тішила. Я нікуди не пішов, засів на канапі з книжкою Джеймса Лі Берка, до якої руки досі не доходили. То була добра книжка, настільки добра, що не відпустила мене до останньої сторінки. Я дочитав її близько опівночі. Позіхнув і подумав, що час спати, коли раптом відчув чиюсь присутність за вікном.
Не знаю, що саме викликало таке відчуття: чи підсвідомість, чи якесь передвістя. Я в подібні речі не вірю, але відчуття було настільки реальне, що його неможливо було проігнорувати.
Уже давно запала ніч. У кімнаті панувала сутінь, жовте тьмяне світло двох настільних ламп не сягало кутків. Порив вітру затарабанив у шибку дощовими краплями. Я згадав обличчя, притиснене до скла, відбитки черевиків на снігу перед дверима тераси, листи з погрозами й відчув себе в небезпеці навіть у власному домі.
Я підійшов до вікна й визирнув надвір. Дерева й кущі гойдалися під вітром, оживляючи тіні. Якщо там хтось і затаївся, я його побачити не міг.
Я аж підскочив, почувши клацання клямки вхідних дверей.
Глянув на годинника — минула північ. Хай то й був вечір п’ятниці, але важко собі уявити, що хтось міг прийти в гості о такій порі і в таку погоду.
Я подивився у кухонне вікно й ледве розгледів на ґанку темну постать, але не впізнав. Вийшов до передпокою, відчинив на шпарку вхідні двері, не знімаючи запобіжного ланцюжка. Постать за дверима мала нещасний вигляд. Мокре волосся прилипло до голови, макіяж розтікся по щоках, посинілі губи тремтіли.
— Можна ввійти? — запитала Сюнне.
Я провів її у ванну, знайшов чистий рушник, старі спортивні штани, футболку й светр. За десять хвилин Сюнне спустилася униз — нещасне, заблукане дитя у завеликому на п’ять розмірів одязі. Я посадив її на канапі, закутав у вовняний плед, приніс гарячий чай з молоком і цукром. Вона пила дрібними ковточками. Час до часу хвиля тремтіння прокочувалася її тілом.
— Вибач, що ввірвалася посеред ночі, — сказала вона ввічливо й статечно, що в цій ситуації виглядало дуже комічно.
— Не біда. Я й так не спав. Щось трапилося?
Сюнне мовчала.
— Дідрік? Ви посварилися?
Вона раптом вибухнула не то плачем, не то сміхом.
— Посварилися? Мабуть, можна й так сказати. Він... він...
Я чекав, доки вляжуться схлипи.
— Він не такий, як я думала, — нарешті вимовила вона.
— Так часто буває... Доки аж добре не пізнаєш. Це зовсім не означає, що...
— Не розмовляй зі мною, наче з підлітком, Мікаелю. Я ж не наївна маленька дівчинка! Знаю, що люди мають свої темні й світлі сторони, свої слабкості. Знаю, якою важкою працею вибудовуються добрі стосунки. Але Дідрік... він ненормальний. Він ревнивий, хворобливо ревнивий. Контролює кожний мій крок, перевіряє, де я і з ким, без кінця вишукує суперечності в моїх словах, щоб упіймати на брехні. Жити з Дідріком однаково, що сидіти на безконечному перехресному допиті, не знаючи, у чому тебе звинувачують. Усе почалося наступного дня, коли ти був у нас в гостях. Раніше нічого не свідчило
