Той, хто вбиває - Кріс Тведт
— Боюся, не можу пообіцяти.
Маркюссен вражено глянув на мене.
— Чому?
Я зітхнув.
— Бо маю певні зобов’язання.
— Перед ким?
Я не відповів.
— Чи міг би я забрати своє авто? — запитав натомість.
— Воно стоїть на задньому дворі. Ключі в охорони.
— Чудово! Як, до речі, просувається розслідування з листами-погрозами? Щось з’ясували?
Маркюссен похитав головою.
— На жаль, глухий кут.
— Ніяких відбитків пальців?
— Жодних, лише твої і секретарки. Папір і конверти цілком стандартного зразка, продаються усюди. Те саме стосується і туші. Експертиза почерку неможлива, бо немає з чим порівняти.
— Розумію, — промовив я і підвівся.
— Не думаю, що тобі варто аж надто їх боятися, — сказав Маркюссен. — Надзвичайно рідко від подібних погроз переходять до дій, до того ж...
— Що? — не втримався я, бо Ґюннар дивно замовк.
— Та, просто подумав... Увесь сенс погроз полягав у тому, щоб змусити тебе відмовитися від справи, але тепер яка з тебе користь... Мардала ж засудили, писака мав би бути задоволений, хіба ні?
Я зрозумів його натяк.
— Що трапилося? — запитав Юсеф Мардал, коли я прийшов до нього в кімнату для відвідувань. — Не думав, що так скоро тебе побачу...
Я відразу перейшов до справи.
— Геллє Мьорк мертва.
— Це правда? Тому ти прийшов, щоб висипати на мене ще більше звинувачень, сказати, що це теж моя вина? У такому разі, можеш не старатися! Я не гвалтував Геллє і не несу відповідальності за її самогубство. Мені плювати на неї!
Говорив він мов рубаними словами, але без жодних емоцій. Переді мною йому не треба було нічого вдавати.
— Та, звісно, плювати, — сказав я. — Але я не збираюся ні в чому тебе звинувачувати. Хотів лише повідомити, що твої перспективи на виправдальний вирок в апеляційному суді суттєво поліпшилися.
Юсеф вичікувально дивився на мене.
— Геллє Мьорк не вчиняла самогубства, її убили, і все вказує на те, що її убив той самий злочинець, який позбавив життя Барбару Бломберґ. І це не міг бути ти, Юсефе. Ти маєш найзалізніше в світі алібі. Ти був тут.
Він кивнув, потім ще кілька разів кивнув і розплився широкою усмішкою на все обличчя.
— Фантастично, Бренне!
— Може, для тебе й фантастично, але не для Геллє..
Карі очі Юсефа зблиснули зловтіхою.
— То чому ти прийшов до мене з цією новиною, якщо так гаряче ненавидиш мене?
Я встав.
— Бо я твій адвокат...
Розділ 52
Сюнне мала стурбований вигляд.
— Ти певен, що сам хочеш за це взятися, Мікаелю?
Ми розмовляли в її кабінеті. Вона сиділа за письмовим столом, а я схвильовано ходив туди й сюди.
— Чому ні?
— Чесно кажучи, ти якийсь маніакально збуджений. Знайшов спотворений труп жінки, у яку був закоханий, але поводишся так, ніби нічого не сталося. Може, тобі ліпше побути вдома? Я певна, без проблем роздобудеш собі лікарняний.
Я змусив себе сісти.
— І що доброго з цього вийде?
— Думаю, тобі потрібний перепочинок.
— Перепочинок у чотирьох стінах не поверне Геллє. Мені треба чимось зайняти думки, я повинен щось робити, щоб не думати про неї увесь час.
Сюнне я не переконав.
— Може, якраз навпаки — тобі треба думати про неї, а не втікати від думок.
Я витріщився на неї.
— Якщо мені спотребиться порада модного психолога, я куплю собі ілюстрований дамський журнал.
Сюнне ображено набурмосилася, похитала головою.
— Роби собі, як хочеш. Мікаелю. Ти завжди робиш те, що тобі заманеться. Та однаково не розумію, чому такий поспіх, чому його треба негайно звільняти з-під варти?
— Бо він невинний.
— Винний! Він зґвалтував Геллє Мьорк! Ти вже забув?
— Та ясно, не забув! Але не в цьому суть.
— А в чому?
— Він не винен у тому, за що його засудили. Юсеф Мардал не вбивав Барбари Бломберґ. Він відсидів пів року в тюрмі за вбивство, якого не скоював. Кожний день такого зволікання — насмішка з системи правосуддя.
— То система важливіша за Геллє Мьорк?
Ні, система не важливіша за Геллє, подумав я, але Геллє немає і ніколи вже не буде, а система — єдине, що мені зосталося.
— Вітаю, — сказала Ґабріеллє Соммер у слухавці телефону.
Я проігнорував її привітання і відразу перейшов до справи.
— Випустити Юсефа Мардала? Навіть мови бути не може! — сказала вона. Ти живеш у світі фантазій, Бренне!
— Ти мене не слухаєш, Ґабріеллє. Десь на волі ходить убивця, який убив і Барбару Бломберґ, і Геллє Мьорк. Порадься зі слідчими. Поговори з Ґюннаром Маркюссеном. Це все, про що я тебе прошу. Маєш час до завтрашнього ранку. Якщо до того часу його не відпустиш, я надішлю до суду клопотання про звільнення свого клієнта.
— Можеш уже починати його писати, — відрізала Ґабріеллє і кинула слухавку.
Я так і зробив. Яка різниця? Ґабріеллє Соммер однаково не передумає. Тієї миті, коли я дописав клопотання, до мого кабінету ввійшла Сюнне.
— Вибач, Мікаелю, за мої слова, я не мала такого говорити.
— Усе нормально, — відповів я. — Я теж останнім часом нестриманий.
— Нелегкі часи... Знаю, як тобі важко на душі.
— Усе добре, — повторив я. — Ось тільки...
— Що?
— Я боюся ночі, — зізнався я.
— Попросити в Дідріка ще пігулок?
— Якщо можна, був би радий... Доки мине перший біль.
Розділ 53
— Я вимушена просити про слухання за зачиненими дверима, — сказала Ґабріеллє Соммер.
Сьогодні вона поводилася уже не так зверхньо, як два дні тому, однак мала дуже похмурий і зосереджений вигляд.
— Адвокате? — запитав суддя Нільсен втомленим голосом.
Не тому втомленим, що не виспався, він завжди так говорив. А ще він зазвичай сидів, стискаючи руками голову, ніби його мучив жахливий біль голови. На початках мені було його шкода, а потім звик.
Маленька судова зала була вщерть заповнена журналістами. Якось вони розкопали інформацію, що тут щось затівається. Як, уявлення не маю. Адвокатів часто звинувачують у зливі інформації пресі, іноді справедливо, але насправді набагато частіше чутки просочуються з поліції. Цього разу проговорився не я, наука не минула мені даром.
Я підвівся.
— Я