Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Крісті

– Пробач мені за це, – сказала міс Марпл, – але я не мала іншого вибору. Життя кількох людей перебуває під загрозою. О, я знаю, всі вони остерігаються, і поліція вдається до найпильніших заходів обережності, але завжди існує шанс, що вбивця виявиться розумнішим за всіх. Тому, Елспето, твоїм обов’язком було негайно повернутися до Англії. Хіба ти забула, чого нас обох навчали в дитинстві? Обов’язок – насамперед!

– Авжеж, нас так навчали, – погодилася з нею місіс Макґілікаді. – Нам не давали розслабитися ні на мить.

– Отже, домовилися, – сказала міс Марпл. – А ось і таксі під’їхало, – додала вона, коли з вулиці долетів слабкий гудок.

Місіс Макґілікаді накинула на себе важке вовняне крапчасте пальто, а міс Марпл закуталася в безліч своїх шалей і шарфів. Після чого обидві дами посідали в таксі й поїхали до Резерфорд-Холу.

ІІ

– Хто там під’їхав? – запитала Емма, виглядаючи у вікно, коли таксі проминуло його. – Схоже, це стара тітка Люсі.

– Яка ж вона зануда, – сказав Седрік.

Він напівлежав у довгому кріслі, переглядаючи журнал «Кантрі лайф» і поклавши ноги на край каміна.

– Нехай їй скажуть, що тебе немає вдома.

– А хто, на твою думку, має їй сказати, що мене немає вдома? Я сама чи, може, попросити Люсі, щоб вона так сказала своїй тітці?

– Я про це не подумав, – сказав Седрік. – Певно, мені згадалися ті дні, коли ми мали дворецького й лакея, якщо ми взагалі коли-небудь їх мали. Але один, здається, був перед війною. Він мав роман із кухаркою, і через те зчинився неабиякий скандал. А чи немає зараз у домі якої-небудь старої карги з тих, що приходять сюди прибирати?

Але на цю мить двері вже були відчинені – їх відчинила місіс Гарт, чия черга була сьогодні начищати мідь, і міс Марпл швиденько увійшла, метляючи своїми шалями та шарфами. За нею стояла непохитна на вигляд дама.

– Я сподіваюся, – сказала міс Марпл, узявши Емму за руку, – що ми не вдерлися до вас дуже нахабно. Але річ у тім, що післязавтра я повертаюся додому й не могла не приїхати сюди й не попрощатися з вами і знову не подякувати вам за ваше добре ставлення до Люсі. О, я зовсім забула. Чи дозволите ви мені відрекомендувати вам мою подругу – місіс Макґілікаді, яка живе в мене?

– Вітаю вас, – сказала місіс Макґілікаді, окинувши пильним поглядом Емму, а потім перевівши його на Седріка, який уже підвівся. У цю мить до кімнати увійшла Люсі.

– Тітко Джейн, я й не думала…

– Я повинна була попрощатися з міс Крекенторп, – сказала міс Марпл, обертаючись до неї, – яка так добре ставилася до тебе, Люсі.

– Це Люсі дуже добре ставилася до нас, – сказала Емма.

– Так, справді, – підтримав її Седрік. – Ми експлуатували її, як галерного раба. Вона доглядала всіх хворих, гасала сходами вгору й униз, готувала страви для всіх…

Міс Марпл утрутилася до розмови, урвавши монолог Седріка.

– Мені так прикро було почути про вашу хворобу. Я сподіваюся, ви тепер цілком одужали, міс Крекенторп?

– О, ми всі тепер почуваємо себе нормально, – сказала Емма.

– Люсі сказала мені, що всі ви дуже захворіли. Харчове отруєння – це дуже небезпечно. Гриби, якщо я правильно зрозуміла?

– Причина нашого отруєння залишається загадковою, – сказала Емма.

– Не вірте цьому, – сказав Седрік. – Не сумніваюся, що до вас дійшли чутки про причину нашого отруєння, міс… е… е…

– Марпл, – підказала йому міс Марпл.

– Тож ці чутки, не сумніваюся, до вас дійшли. Ніщо так не може схвилювати сусідську публіку, як отруєння миш’яком.

– Седріку, – сказала Емма, – ти забагато базікаєш. Адже інспектор Кредок, як тобі відомо, просив…

– Та чого там, – сказав Седрік. – Адже всі про це знають. Навіть ви щось чули, чи не так? – запитав він, обертаючись до міс Марпл і місіс Макґілікаді.

– Щодо мене, – сказала місіс Макґілікаді, – то я тільки щойно повернулася з-за кордону. Позавчора, – уточнила вона.

– А, то ви, значить, ще не прилучилися до нашого місцевого скандалу, – сказав Седрік. – Ми отруїлися миш’яком, підкинутим у каррі. Тітка Люсі знає про це, я переконаний.

– Якісь натяки про це я справді чула, – призналася міс Марпл, – але я зовсім не хотіла поставити вас у незручне становище, міс Крекенторп.

– Не звертайте уваги на мого брата, – сказала Емма. – Він полюбляє ставити людей у незручне становище.

Кажучи це, вона подивилася на нього приязним поглядом.

Двері відчинилися, й увійшов містер Крекенторп, сердито стукаючи ціпком.

– Де чай? – запитав він. – Чому чай досі не готовий? Ви, дівчино! – звернувся він до Люсі. – Чому ви не принесли чай?

– Чай готовий, містере Крекенторп. Зараз я його принесу. Я щойно накривала на стіл.

Люсі вийшла з кімнати, а містера Крекенторпа відрекомендували міс Марпл і місіс Макґілікаді.

– Я люблю їсти вчасно, – сказав містер Крекенторп. – Пунктуальність та економія. Такі мої гасла.

– Дуже добрі гасла, – погодилася з ним міс Марпл. – А надто в ці часи тяжкого оподаткування та всього іншого.

Містер Крекенторп пирхнув.

– Оподаткування! Не нагадуйте мені про цих грабіжників. Я вбогий злидар – ось хто я є. І ситуація тільки погіршується, а не покращується. Зачекай, мій хлопче, – звернувся він до Седріка, – коли цей маєток дістанеться тобі, то я готовий об заклад побитися, що соціалісти відберуть його в тебе й перетворять на Центр загального добробуту або щось подібне. Й утримуватимуть його на твої прибутки!

З’явилася Люсі з чаєм на таці. Браєн Істлі йшов за нею, несучи тацю із сандвічами, хлібом, маслом і тортом.

– Що це таке? Що це таке? – запитав містер Крекенторп, дивлячись на тацю. – Глазурований торт? У нас сьогодні свято? Ніхто мені про це не сказав.

Обличчя Емми злегка зашарілося.

– Доктор Квімпер прийде до нас на чай, батьку. Сьогодні в нього день народження, і…

– День народження? – пирхнув старий. – Ну то й що, як у нього день народження? Дні народження бувають лише в дітей. Я ніколи не святкую свій день народження й не дозволю більше нікому їх святкувати.

– Так набагато дешевше, – погодився Седрік. – Ти заощадиш грошей на свічки в торті.

– А ти прикуси язика, хлопче, – пробурчав старий Крекенторп.

Міс Марпл потиснула руку Браєнові Істлі.

– Я, звичайно, чула про вас, – сказала вона. – Від Люсі. Боже праведний, як ви мені нагадуєте одного чоловіка із Сент-Мері-Мід – села, у якому я живу! Я вже прожила в ньому дуже багато років. Я говорю про Ронні Велса, адвокатового сина. Він ніяк не міг дати раду батьківському бізнесу, коли одержав його в спадок. Тому подався до Східної Африки й організував каботажні перевезення на тамтешніх озерах: чи то на озері Вікторія Ньянца, чи на озері Альберт – я вже точно не пам’ятаю. Проте, на жаль, успіху він не домігся і втратив весь свій капітал. Справжнє нещастя! Він не доводиться вам родичем випадково? Схожість між вами надзвичайна.

– Ні, – сказав Браєн. – Не думаю, щоб у мене були родичі на прізвище Велс.

– Він був заручений із дуже милою дівчиною, – сказала міс Марпл. – Дуже розумною. Вона намагалася відмовити його від тих експериментів, але він не став її слухати.