Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Крісті

участь у Русі Опору. Я була однією з тих, кому доручали проводити англійців через Францію до Англії. Саме тоді я познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком. Він був офіцером військово-повітряних сил, скинутий на парашуті у Францію для виконання спеціального завдання. Коли війна закінчилася, ми одружилися. Я раз або двічі думала, чи не написати вам листа або приїхати до вас і побачитися з вами, але потім відмовилася від такого наміру. Спроба розворушити минуле нікому не принесла б користі. У мене було нове життя, і я не хотіла повертатися до старого. – Вона помовчала, а тоді сказала: – Але, знаєте, я відчула дивну втіху, коли довідалася, що найкращим шкільним другом мого сина був небіж Едмунда Александер, як мені потім пощастило з’ясувати. Александер дуже схожий на Едмунда, та ви й самі, либонь, помітили цю схожість. Мені здався дуже щасливим збігом обставин той факт, що Джеймс і Александер стали такими великими друзями.

Вона нахилилася й поклала долоню на руку Емми.

– Але вам неважко буде зрозуміти, дорога Еммо, що коли я почула цю історію про вбивство, про те, що задушену жінку вважають Мартіною, яку знав ваш брат Едмунд, то зрозуміла, що мені треба прийти до вас і розповісти вам правду. Або ви, або я повинні повідомити поліції про цей факт. Хоч би ким була задушена жінка, але вона не Мартіна.

– До мене ніяк не доходить, – сказала Емма, – що ви, ви є тією Мартіною, про яку писав мені мій дорогий Едмунд. – Вона зітхнула, хитаючи головою, а тоді спантеличено спохмурніла. – Але я не розумію… То ви чи не ви написали мені листа?

Леді Стодарт-Вест енергійно похитала головою.

– Ні, ні, звичайно ж, я не надсилала вам ніякого листа.

– У такому разі… – Емма затнулася.

– У такому разі хтось намагався прикинутися Мартіною, щоб виманити у вас гроші? Так воно, певно, і було. Але хто б то міг бути?

Емма повільно промовила:

– У ті часи була жінка, яка знала про ваші взаємини?

Її співрозмовниця стенула плечима.

– Можливо, й була. Але я не мала тоді близької подруги, з якою ділилася б своїми приватними таємницями. Я ніколи не згадувала про це після свого приїзду до Англії. І чому вона так довго чекала? Дивина та й годі.

Емма сказала:

– Я нічого не розумію. Подивимося, що скаже інспектор Кредок. – Вона скинула несподівано лагідним поглядом на свою гостю. – Я така рада, що нарешті познайомилася з вами, моя люба.

– І я теж… Едмунд часто розповідав про вас. Він дуже вас любив. Я щаслива у своєму новому житті, але я не все забула.

Емма відкинулася назад і глибоко зітхнула.

– Яка полегкість! – сказала вона. – Доки ми боялися, що мертва жінка могла бути Мартіною, цей злочин у певному розумінні здавався пов’язаним із нашою родиною. Але тепер я почуваю себе так, ніби величезний тягар упав із моїх пліч. Я не знаю, ким була та бідолашна душа, але вона не мала нічого спільного з нами!

Розділ двадцять третій

Елегантна секретарка принесла Гарольдові Крекенторпу філіжанку чаю, яку він завжди випивав пополудні.

– Дякую, міс Елліс. Сьогодні я піду додому рано.

– Я переконана, що вам узагалі не слід було приходити, містере Крекенторп, – сказала міс Елліс. – Вигляд у вас досі змарнілий.

– Зі мною все гаразд, – сказав Гарольд Крекенторп, хоч почувався він вельми кепсько.

Адже, сумніву нема, він потрапив у добру халепу. Богу дякувати, усе вже позаду.

«Можна тільки дивом дивуватися, – міркував він, – що Альфред відкинув ноги, а старий вижив. Зрештою, скільки років він має – сімдесят три, сімдесят чотири? Був інвалідом уже багато років. Якщо хтось і мав зіграти в ящик, то це старий. Але ні. У ящик зіграв Альфред. Альфред, який був міцним і жилавим чоловіком і ніколи не нарікав на здоров’я».

Він відкинувся назад у кріслі й зітхнув. Дівчина мала рацію. Він ще не почував себе досить міцним, але мусив навідатися до офісу. З’ясувати, як тут ідуть справи. Адже все висіло на волосинці. Усе це – він озирнувся навколо себе – розкішно обставлений офіс, світле, блискуче дерево, дорогі сучасні стільці – усе, здавалося, свідчило про процвітання й успіх. Саме цього ніколи не міг зрозуміти Альфред. Якщо на вигляд ти процвітаєш, то люди думають, що ти процвітаєш. Поки що не було чуток про його фінансову нестабільність. А проте крах неминучий, і навряд чи йому пощастить надовго його затримати. От якби батько відкинув ноги, а не Альфред, а саме цього, саме цього слід було сподіватися! А натомість враження було таке, наче миш’як пішов старому на користь! Атож, якби врізав дуба батько, йому не було б чого непокоїтися.

А проте він мусить докласти всіх зусиль, щоб не показати своєї тривоги. Він має променитися процвітанням. Не так, як сердега Альфред, який завжди здавався замученим і безпорадним, тобто таким, яким був насправді. Таким собі дрібним шахраєм, неспроможним наважитися на сміливі акції, що обіцяють великі гроші. Вічно він терся біля якихось темних осіб: того обшахрує, там прокрутить якусь сумнівну оборудку, щоправда, ніколи його не хапали за руку, завжди він умів пройти по лезу ножа. Але чого він цим домагався? Дуже коротких періодів достатку, після чого знову провалювався в убогість і жалюгіддя. Альфред не був здатний на широту й розмах. Тому його смерть – невелика втрата. Він ніколи особливо не любив Альфреда, а тепер, коли Альфреда немає, гроші, які вони одержать від того старого скнари, його діда, треба буде ділити не на п’ять частин, а на чотири. Це вже буде чималий прибуток.

Обличчя Гарольда трохи посвітлішало. Він підвівся, одягнув капелюха, пальто й покинув офіс. Треба йому все ж таки поберегтися день або два. Він ще не почував себе досить міцним. Автомобіль чекав на нього внизу, і незабаром він пропхався крізь лондонський вуличний рух до свого будинку.

Дарвін, його служник, відчинив йому двері.

– Леді Аліса щойно прибула, сер, – повідомив він.

Протягом якоїсь хвилини Гарольд дивився на нього з цілковитим нерозумінням у погляді. Аліса! Господи, хіба ж сьогодні Аліса мала приїхати додому? Він геть про це забув. Добре, хоч Дарвін його попередив. Було б не дуже добре, якби він піднявся сходами й мав здивований вигляд, побачивши її. «Хоч яка зрештою різниця?» – подумав він. Ані Аліса, ані він не мали найменших ілюзій щодо почуття, яке їх мало поєднувати. Хоч, може, Аліса й любить його, хто знає?..

А взагалі Аліса стала для нього великим розчаруванням. Він, звичайно, не був у неї закоханий, але, хоч і не красуня, вона була жінкою досить привабливою. І її родинні зв’язки, безперечно, мали йому пригодитися. Але вони пригодилися далеко не тією мірою, на яку він сподівався, бо, одружуючись з Алісою, він також думав про становище їхніх імовірних дітей. Добрі зв’язки вельми згодилися б його хлопцям. Але в них не було хлопців, не було й дівчат, і їм з Алісою залишалася тільки майбутня старість, під час якої вони не матимуть багато чого сказати одне одному й навряд чи дуже тішитимуться власним товариством.

Вона