Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Крісті

– Я знаю, – сказала Люсі.

– Юний Александер уже повернувся до школи?

– Я думаю, він досі гостює в Стодарта-Веста. Уроки в школах починаються післязавтра, якщо я не помиляюся.

Перш ніж з’їсти свій ланч, Люсі підійшла до телефону й зателефонувала міс Марпл.

– Мені так прикро, що я не змогла приїхати до вас, але я дуже й дуже заклопотана.

– Я все розумію, люба, я все розумію. А крім того, зараз ми нічого не можемо зробити. Нам доведеться чекати.

– Так, але чого, власне, ми чекаємо?

– Елспета Макґілікаді має скоро приїхати, – сказала міс Марпл. – Я їй написала, щоб вона негайно вилітала додому. Я сказала, що це її обов’язок. Тому не надто турбуйтеся, моя люба.

Її голос звучав лагідно й переконливо.

– Ви ж не думаєте… – почала Люсі й замовкла.

– Що хтось може померти ще? О, сподіваюся, що ні, моя люба. Але ти ніколи не знаєш… Коли ти маєш справу з таким жорстоким убивцею, я хочу сказати. А я переконана, що тут ідеться про справді убивцю жорстокого й лютого.

– Або про божевільного, – сказала Люсі.

– Я знаю, що в наш час саме так люблять дивитися на події. Але я з цим погодитися не можу.

Люсі поклала слухавку, пішла на кухню й узяла тацю зі своїм ланчем. Місіс Кіддер скинула із себе фартух і наготувалася йти додому.

– Сподіваюся, з вами буде все гаразд, міс, – підбадьорливо сказала вона.

– Звичайно, зі мною буде все гаразд, – різко кинула Люсі.

Вона віднесла свою тацю не до великої похмурої їдальні, а до невеличкого кабінету. Вона вже закінчувала свій ланч, коли двері відчинилися й до кімнати увійшов Браєн Істлі.

– Привіт, – сказала Люсі, – ваша поява досить несподівана.

– Мабуть, що так, – погодився Браєн. – Як ведеться всім?

– О, набагато краще. Гарольд завтра їде до Лондона.

– Що ви думаєте про все це? То був справді миш’як?

– То був справді миш’як, – підтвердила Люсі.

– У газетах ще нічого не писали.

– Ні, не писали, я думаю, поліція поки що не хоче розголошувати цю інформацію.

– Хтось, певно, має великий зуб на Крекенторпів, – сказав Браєн. – Хто міг проникнути на кухню й підкинути отруту в їжу?

– Думаю, найімовірніша особа – це я, – сказала Люсі.

Браєн подивився на неї з тривогою в погляді.

– Але ж то були не ви? – запитав він.

Він здавався трохи шокованим.

– Ні, не я, – сказала Люсі.

Але ж ніхто не зміг би нічого підкинути в каррі. Вона його зготувала сама-одна в кухні й сама принесла на стіл, а тому його могла отруїти лише якась особа з тих п’ятьох людей, які сиділи за столом.

– Я подумав, а навіщо це вам? – сказав Браєн. – Ви не можете мати до них ніяких претензій, правда ж? – додав він. – Сподіваюся, ви нічого не маєте проти того, що я заявився сюди так несподівано?

– Звичайно, не маю. Ви приїхали, щоб тут побути?

– Атож, я хотів би, якщо це не стане важким тягарем для вас.

– Ні, не стане. Якось дам собі раду.

– Розумієте, я зараз не маю роботи – і, знаєте, життя мені досить остогидло. Ви справді нічого не маєте проти мого перебування тут?

– Справді не маю, але я не та особа, яка тут щось вирішує. Зверніться до Емми.

– О, з Еммою буде все гаразд, – сказав Браєн. – Емма завжди ставилася до мене дуже добре. Принаймні по-своєму. Вона тримає свої думки при собі, тому вона досить темна конячка, наша люба Емма. Жити тут і доглядати старого з його поганим характером – більшість людей такого життя не витримали б. Шкода, що вона так ніколи й не одружилася. А тепер, думаю, уже пізно.

– Я не думаю, що вийти заміж для неї вже пізно, – не погодилася з ним Люсі.

– Ну, знаєте… – Браєн на хвилину замислився. – Можливо, священик, – сказав він зі слабкою надією в голосі. – Вона змогла б принести користь на парафії і знайти спільну мову зі «Спілкою матерів», хіба ні? Хоч я й не знаю до пуття, що воно таке, ця «Спілка матерів», але в книжках іноді пишуть про неї. А в неділю вона б одягала капелюшок і йшла до церкви, – додав він.

– Мені така перспектива здається не вельми привабливою, – сказала Люсі, підводячись на ноги й підіймаючи тацю.

– Віддайте мені, – сказав Браєн, забираючи в неї тацю. Вони разом увійшли до кухні. – Допомогти вам вимити посуд? Мені подобається ця кухня, – додав він. – І, скажу по щирості, мені подобається цей дім, хоч сьогодні він мало кому подобається. Такий смак, либонь, може шокувати кого завгодно, але я так вважаю. Тут, у парку, можна посадити літак, – додав він з ентузіазмом.

Він узяв рушник для витирання склянок і став обтирати ним ложки та виделки.

– Шкода, що маєток дістанеться Седрікові, – сказав він. – Він відразу продасть його й знову виїде за кордон. Я не можу зрозуміти, чому Англія когось не влаштовує. Гарольд теж не захотів би залишити собі цей будинок, а для Емми, звичайно, він надто великий. От якби будинок дістався Александерові, ми б із ним зажили тут безтурботно й щасливо. Звичайно, було б добре мати й жінку в домі. – Він замислено подивився на Люсі. – Але який сенс базікати по-пустому? Цей маєток міг би дістатися Александерові, якби вони всі померли раніше за нього, а це малоймовірно, чи не так? Та й старий, здається мені, може прожити років до ста, аби допекти їм усім. Не думаю, що смерть Альфреда надто його засмутила, чи не так?

– Ні, не надто, – коротко відповіла Люсі.

– Ото старий чорт, – весело пробурчав Браєн Істлі. – Іноді буває досить важко його зрозуміти.

Розділ двадцять другий

– Чого тільки люди не базікають, жах та й годі, – сказала місіс Кіддер. – Я сама не дуже їх слухаю, але дещо таки влітає у вуха. Але ви, либонь, не повірите.

Вона замовкла, чекаючи на запитання.

– Справді, люди полюбляють базікати, – сказала Люсі.

– Ось, наприклад, про той труп, який знайшли в Довгій коморі, – провадила місіс Кіддер, задкуючи, наче краб, на руках і ногах, бо саме шкребла підлогу на кухні. – Кажуть, ніби вона була коханкою містера Едмунда під час війни й приїхала сюди, а ревнивий чоловік подався за нею і вколошкав її. Звичайно, чужоземці, вони на все здатні, але ж відтоді минуло надто багато років, то які можуть бути ревнощі?

– Це мені здається вкрай малоймовірним.

– Але розповідають навіть гірші речі, аніж це, – сказала місіс Кіддер. – Людям язика не вкоротиш. Ви будете здивовані. Розповідають, ніби містер Гарольд одружився десь за кордоном, і вона приїхала сюди і з’ясувала, що він став двоєженцем, одружившись зі своєю леді Алісою, і вона хотіла позивати його до суду, а він перестрів її тут, заманив до Довгої комори, укоротив їй віку, а труп запхав до саркофага. Чи чули ви щось подібне?

– Страхіття, – неуважно промовила Люсі, бо думки її були далеко.

– Звичайно, я цього не стала слухати, – сказала місіс Кіддер із добромисною переконаністю. – Я ніколи не вірила таким побрехенькам. Мене вражає, що люди можуть таке думати, а тим більше розповідати. Я лише сподіваюся, що нічого з цієї маячні не