Його нагорода - Лія Серебро

Рій думок без зупинок продовжував витися в її голові. Одна думка перескакувала на іншу, безслідно затьмаривши собою попередню.   Анжеліка раптом згадала, що давно не відвідувала могилу тата. Та й із матір'ю по душах вони сто років не розмовляли.  Вітер із краплями дощу дув їй в обличчя. Закутавшись у широкий шарф, Анжеліка подивилася на годинник.

-"Час ще є!" - сказала вона тихо сама собі.  І вирішила пройтися до цвинтаря, який був за двадцять хвилин ходьби від парку. Анжеліка сподівалася що так її душі стане легше.  Докори сумління перестануть її мучити і зникне тривожність, що терзала її. 

 Дійшовши до цвинтаря і без зусиль відшукавши ще свіжу могилу батька, Анжеліка одразу присіла навпочіпки перед дерев'яним хрестом і гіркою землі над труною батька.

-Татусь... здрастуй любий мій... як тобі там? У нас із мамою все добре. І з Алексом теж. Ти справді не встиг із ним познайомитися, тату! Але він дуже хороший, хоч і старший за мене. Я його кохаю, татку. Дуже сильно кохаю... Мама завела собі маленького Тайсона!" - Анжеліка посміхнулася крізь сльози, що ллються рікою по її обличчю.  Вона раптом уявила, що тато дивиться на неї зверху і все чує. Анжеліка підняла голову до сірого й похмурого неба.

-Пробач мене татко...- прошепотіла вона небу.

Протерши фотографію батька на хресті, поправивши запалі, вицвілі вінки і пластикові букети, вона не поспішаючи вийшла з кладовища.

Пронизливий холод остаточно замучив Анжеліку. Порядком змерзнувши, вона вирішила погрітися в найближчій кав'ярні за чашкою гарячого шоколаду. За часом вона вкладалася в будь-якому разі. Та й різноманітних кав'ярень на шляху Анжеліки було хоч греблю гати. Не довго думаючи Анжеліка зайшла в найпершу кав'ярню, що трапилася їй, яка заманювала відвідувачів розвішаними заздалегідь новорічними гірляндами. При вході в кав'ярню інсталювали смішного гнома, з якого лунала різдвяна мелодія.

- "Цікаво, з якого місця в нього лунає ця музика?" - подумала Анжеліка, пильно роздивляючись кумедного гнома.

Передноворічна атмосфера міста розвіяла депресивні настрої дівчини. Як ні в чому не бувало, Анжеліка, витерши залишки сліз зі щоки, увійшла до кав'ярні.

 У кав'ярні було тепло і затишно. Аромат кави і свіжоспечених булочок почав поступово приводити Анжеліку до тями. Швидкоплинну зневіру, в якій вона раптово опинилася, перебуваючи наодинці зі своїми думками, як рукою зняло. Вона вирішила зняти з себе вологу й холодну куртку і повісити її на загальну вішалку в кутку.

-Треба Катюсі подзвонити! Нехай приїде! Тут ми ще не пили з нею кави. Почекаю, погріюся!" - подумала Анжеліка, дістаючи телефон із промоклої кишені куртки.