І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

аби я й вас запхнув до цього батальйону?» О'Дейвен стукнув підборами, що він, зрештою, робив з задоволенням, і хвацько відповів: «Для мене було б великою честю воювати пліч-о-пліч з вами, гауптштурмфюрере!» Відрізав він йому прекрасно, і Гегеман був явно спантеличений. Але потім таки спромігся на слово: «Не завжди можна так дешево відбути, як тоді. Маленькі записки можна й не добачити. Але чи завжди все можна не дочути?.. Вважаю, це залежить від ниє, самого. Подумайте про це, поки сюди не прийшли росіяни!» Гегеман лише прошепотів, але я все одно почув кожне слово. Тон його ще й досі бринить у мене в вухах. Мін був загрозливий і водночас запобігливий. Джеймс, і оком не моргнувши, знову стукнув підборами й сказав: «Ніхто н наших ворогів ніколи не дійде до Берліна, гауптштурмфюрере. Як щойно сказав рейхсміністр доктор Геббельс…», и далі знову посипались фрази, це він умів робити блискуче. II стояв поруч і почував себе тут чужим, оскільки на мене ніхто не звертав уваги, то подумав, що краще піти звідси й не бути свідком цієї розмови. Я попрощався й пошкутильгав до барака. Але перш ніж я туди добрався, Джеймс уже був поряд зі мною. Він мовчки провів мене аж до дверей і там сказав таке, чого я й досі не можу збагнути. Він ніби «вертався й не до мене, але все одно воно адресувалося мені, я добре відчував. Він сказав лише дві фрази: «Після війни Беата повинна поїхати у Фрідріхсвалль». А через хвилину знову пробурмотів: «Але скажеш їй це тільки після війни, інакше накличеш на неї небезпеку». Думаю, якби н тоді знайшов потрібне слово, то, може… Але я вчинив геть необережно, здається, навіть прошепотів по-змовницькому щось на зразок: «Спокійно, можете бути зі мною відвертим» і ще щось таке, але тут — хрясь! — двері зачинилися.

— А потім? Ви жодного разу не поверталися до цієї розмови?

— Ні. Від того дня Джеймс почав уникати мене. Я тоді не знав, що це має означати. Сьогодні мені його поведінка, звичайно, зрозуміла.

— Тобто що саме?

— Він не хотів уплутувати мене. Джеймс уже знав, що все це коштуватиме йому життя. Отже, він порвав усі зв'язки. Маю на увазі зв'язки, які могли стати небезпечними для інших.

Капітан Госс слухав з великою увагою. Чи не перебільшує трохи Шладовський? «Потурбуйся про Беату й про її дитину, коли зі мною щось трапиться». Подібні прохання висловлювали тоді дуже багато людей, тут не було нічого особливого. Найважливіші тут слова про Фрідріхсвалль. Фрау Мургау теж назвала цю місцевість.

— Вам про щось говорить назва «Фрідріхсвалль» у зв'яну з О'Дейвеном чи з фрейлейн Келлер?

— Ні.

— Нам відомо, що О'Дейвен часом проводив відпустку у Фрідріхсваллі. Ви щось знаєте про це?

— Вперше чую.

— О'Дейвен та Беата Келлер проводили свої відпустки разом?

— Ви закидали мене запитаннями, товаришу капітан. Я ніколи не знав, коли в нього відпустка. Звичайно, іноді Джеймс вибирався за межі Берліна, але куди і в яких справах — у службових чи в особистих, — уявлення не маю.

— Гаразд, пане Шладовський. Перш ніж почати розмову про фрейлейн Келлер, ще одне запитання: ви знаєте, як тоді йому обійшлося оте «коштуватиме життя»?

— У лютому сорок п'ятого його знищили.

— Точніше нічого не можете сказати?

— Ні. Його раптом не стало. І ніхто про нього не згадав. Здається, зникла й Беата. В усякому разі я довго не бачив її. Я пішов до старих Беидерів, у яких колись мешкав О'Дейвен. Вони теж тільки-но дізнались, що його вже немає в живих.

— Це сталося в лютому сорок п'ятого року?

— Так.

— А коли ви знову побачили фрейлейн Келлер?

— Теж у лютому. Дівчина ридма ридала й увесь час докоряла собі: мовляв, я винна, через мене він загинув, і верзла всілякі нісенітниці. Я неспроможний був її заспокоїти, та й не міг відверто говорити з нею, оскільки завжди десь поблизу був Гегеман.

— Стривайте-но! Беата Келлер сказала вам, що вона винна у смерті О'Дейвена? Як це зрозуміти?

— А тут нічого розуміти, товаришу капітан. Вона й сама не знала, що казала.

«А може, й знала, — подумав Госс. — Бо якщо в цих словах криється хоч крихта правди, то це й буде причина!

Причина, чому фрау Келлер заперечує сьогодні своє знайомство з О'Дейвеном.

— Які ще нісенітниці вона розповідала вам, пане Шладовський?

— Ніби Джеймса поховали урочисто, а в похороні брав участь ірландський посол, і вона була там, молола щось про арешти, про арешти на цвинтарі, але, як я вже сказав, усе настільки переплуталось і не мало взаємозв'язку, що я подумав: людинонько, та в тебе не все гаразд із нервами Я не повірив жодному її слову. Ну, подумайте самі, до чого б Джеймсу організовували такий похорон?

— Так воно й було, пане Шладовський.

— Що, власне? Отак, як вона розповідала?

— Отак. Ви тоді не передали їй останнє бажання О'Дейвена?

— Я повинен був сказати Беаті про Фрідріхсвалль лиш тоді, як закінчиться війна. У лютому сорок п'ятого ще точилися запеклі бої. А коли це божевілля нарешті в травні закінчилося, то фрейлейн Келлер уже не було в живих.

— Ви це добре знаєте?

Госс уявляв собі реакцію на таке запитання. Тому свідомо хотів поставити його обережно. Але не розрахував. Шладовський злякано витріщився на нього, зморшки на його обличчі враз поглибшали, так тривало кілька секунд, поки пін спромігся щось відповісти.

— Ви якось своєрідно запитуєте, товаришу капітан. Якщо маєте на увазі, чи бачив я її мертвою, її труп… то ні. Але для мене немає сумніву, що вона загинула разом з дитиною. А ви знаєте щось інше?

Госс проклинав свою невправність. Шладовський запитував не лише обнадієно, це запитання було майже вщерть повне упевненості. В очах людини засвітилось щось зворушливе, велика радість, навіть вдячність, наче Госсові вдалося сотворити диво. І Шладовський не чекав дальших