І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

Коли фронт підходив дедалі ближче, то в кожного з нас з'являлись такі думки. У моїх рідних теж. І якщо вони заводили про це розмову з Джеймсом, то вона виливалася у справжню суперечку. Джеймс не наводив ніяких аргументів, він сипав фразами. Він нікого не міг переконати. Іноді в мене складалося таке враження, ніби йому цього аж ніяк не хотілося, а все говорилося лиш для того, аби показати, що він вірний своїм переконанням. Вони йому, мабуть, дуже й дуже були потрібні. Бо, певне, усе поставив на одну карту.

— Що ви маєте на увазі, фрау Мургау?

— Мені здається, він боявся, що після того, як війну буде програно, йому доведеться повертатись на свою батьківщину.

— Це він таке сказав?

— Про таке він зі мною не розмовляв. Мої батько й мати згадали якось про це.

— Ну що ж, фашисти програли війну. А О'Дейвен? Повернувся він на свою батьківщину?

— Ні. Він мертвий.

— Звідки ви знаєте?

— Хіба це не так? Я про це знаю від своїх рідних. Вони мені про це написали. У сорок третьому мене мобілізували. Спочатку у батальйон трудової повинності, а потім я стала зв’язківцем. Звістку про смерть Джеймса я одержала на початку сорок п'ятого року.

— І що писали ваші рідні?

— Що Джеймса вже немає в живих.

— Ви не можете згадати точніше? Напевно, ж вони не написали отак просто: «Джеймса вже немає в живих».

— Звичайно, ні. Але я не пам'ятаю подробиць. Однак тривайте-но. Мама написала приблизно таке: «Війна вимагає й від нас щодня дедалі більше жертв, а минулого тижня не стало нашого любого Джеймса». І більше нічого.

— Ви нікого про це не розпитували?

— Може, й розпитувала, але згадайте, що то був за час. Крім того, в останні роки я дуже рідко бачила Джеймса. Переважно тоді, коли він був у відпустці. У кожного були свої клопоти. Я стала старшою, жила в іншій обстановці, тому й моє захоплення ним потроху зникало. Перш за все, симпатія. Я більше не могла терпіти його фанатизму й чимраз частіше запитувала себе, чи справді він чесна, порядна людина, за яку я його вважала.

— І змогли ви тоді відповісти на своє запитання?

— Тоді, мабуть, ні. Та й він цікавив мене вже не л уже, щоб я днями думала про нього. Але відчуженість, у всякому разі, вже була.

— З вашого боку?

— Так. Джеймс не змінив свого ставлення до мене. Він до певної міри залишився таким самим люб'язним, чуйним, як і раніше.

— А сьогодні ви можете сказати, чи пан О'Дейвен був чесною, порядною людиною, за яку ви його вважали?

— Скажу так: розум диктує мені одну відповідь. Я знаю, що людину не можна розкласти по поличках: чисто по-людськи — він був чудовою людиною, з політичної точки зору — у нього наскрізь злочинницький світогляд. Одне, зрештою, впливає на друге, гадаю. І оскільки у Джеймса врешті-решт завжди брала гору політична позиція, то це, мабуть, впливало й на його характер. Гірка правда, я знаю, але це єдине пояснення, яке я знаходжу для поведінки Джеймса.

Фрау Мургау добре зважила всі свої відповіді. Вона стала розважливішою, обмірковувала слова. Видно, на неї справила враження серйозність, з якою вели цю розмову її гості. Вона відчувала, що йшлося про дуже важливі питання, де не повинно бути місця поверховій, легковажній балаканині.

Може, від того постраждала трохи її самобутність, але то вже втрата не дуже велика.

Лауренцен на хвильку замовк. Маленький перепочинок він використав для того, щоб дещо занотувати. Потім сказав:

— Ну, давайте ще раз повернемось до часу його загибелі. Ваша мати написала вам: на минулому тижні. Коли це приблизно могло бути? Ви перед тим сказали, що звістку одержали на початку сорок п'ятого року. У січні, у лютому?

— Не пам'ятаю вже.

— У вас зберігся той лист?..

— Ні. Коли в червні сорок п'ятого року я повернулася в Берлін, то в мене було лиш те, що на мені. А батька й матері вже не могла запитати, бо вони загинули під бомбами.

— А в інших знайомих? Були ж, зрештою, у пана О'Дейвена друзі, він був товариський?

— Думаю, що Джеймс за своєю вдачею був дуже товариський. Він часто ходив на звані вечірки, куди його запрошували. Але в нас він жив ніби відлюдько. Якщо хтось д нього і приходив, то лише по службі. Навіть своєї подружки він ніколи до себе не запрошував. Наскільки це меті принаймні відомо, бо від сорок третього року я рідко бувала вдома.

— Ви знали його подругу?

— Знаю лише її ім'я, кілька разів мигцем бачила. Звати її Беата Келлер, мабуть, його колега по роботі. Він був до неї дуже прив'язаний. Вона мала дитину. Але не від нього. Хто батько — не знаю. Під кінець війни вона загинула.

— Хто? Фрейлейн Келлер?

— Так. Дитина, здається, теж.

— Ви в цьому певні?

— Мені сказав пан Шладовський. Коли я…

— Хто такий пан Шладовський?

— Він — єдиний близький знайомий Джеймса. Може, навіть друг. Я його тоді досить добре знала. Він був офіцером, льотчиком. Ще до війни. В Іспанії його поранило, з авіації звільнили, і відтоді він тримав маленьку радіомайстерню. Це недалеко звідси. А зараз працює на народному підприємстві.

— Ви сказали, його поранило в Іспанії?

— Так. Він служив у легіоні «Кондор», у фашистській частині, яка боролася на боці Франко. Десь під Мадрідом йому відірвало ногу.

Капітан Госс записав собі адресу. Лауренцен повторив:

— Отже, про те, що Беата Келлер загинула, ви дізналися від пана Шладовського?

— Так, це він мені сказав. Ми якось зустрілися влітку сорок п'ятого, і він сказав, що її разом з дитиною засипало під час авіаційного нальоту. Я його