І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
— «Стюарт Джеймс О'Дейвен, народився двадцять восьмого червня тисяча дев'ятсот першого року в Дубліні, національність — ірландець, професія — журналіст, віросповідання — католик, родинний стан — неодружений. Особова справа в імперському міністерстві пропаганди ведеться з сьомого грудня тисяча дев'ятсот сорокового року. Платня — згідно з римським чотири «В» дванадцять, спецплатня згідно з ДТА три, додаткові пільги за цифрою п'ять». Жодного запису про порушення чи заохочення. У заяві, написаній власноручно, зазначено, між іншим: «З 1936 року живу у Великій Німеччині… Спочатку працював на ірландські й англійські газети, з 1939 року пишу переважно для націонал-соціалістичної преси… Арійського походження… Знання мов: ірландська й англійська — досконало, крім того, німецька…. переконаний, що можу найкраще послужити своїй батьківщині, коли беззастережно виконуватиму розпорядження фюрера в його героїчній боротьбі проти нашого спільного ворога — Англії. Берлін, п'ятого грудня 1940 року». Автобіографії чи анкети в особовій справі нема.
Госс сказав:
— П'ятого — заява, а сьомого вже на роботі. Варто уваги, чи не так?
— А ще одна деталь?
— Ви маєте на увазі: «З 1936 року живу у Великій Німеччині»? Не можу нічого сказати. Невже професор Майнк помилився? Обманути так, як це зробили з ним у Мюнхені, могли кого завгодно, а за те, що він не додумався попорпатися у Потсдамському центральному архіві, йому ніхто не докорятиме. Його О'Дейвен боровся й загинув у Іспанії. Для такого висновку в нього є досить надійні джерела.
— Отже, два О'Дейвени. Один — в Іспанії, другий — у Берліні. І два Мейволди. Один у Дубліні, другий у Мюнхені. Може, й дві Беати Келлер?
— Чому ви так подумали про фрау Келлер? — здивовано спитав Госс.
— Бо це прізвище теж значиться в особових справах геббельсівського міністерства пропаганди. В тому самому списку, що й О'Дейвен. Очевидно, обоє працювали в одному відділі. Беата Келлер народилася дванадцятого квітня тисяча дев'ятсот двадцять першого року.
— Тоді ж народилась і фрау Келлер з Нествіка!
— Авжеж…
— Але…
— Що «але»? Ніяких «але». Фрау Келлер запевнювала, що не знає ніякого Стюарта Джеймса О'Дейвена, а це не витримує критики. Вона брехала. Принаймні дещо замовчала. Правда, прогалини в її свідченнях було й так видно. А тепер вони просто безперечні, та й годі.
— Ясно, товаришу майор. Не пастор Нійтман, а фрау Келлер опікувалася всі ці роки могилою О'Дейвена. І саме вона, мабуть, і є ота дівчина, яка брала участь у його похороні. Пригадуєте: молоденька дівчина в літньому пальті і таке інше. Але чи не слід нам якомога швидше…
— Уже зроблено. Товариш Гайнсен поїхав у Нествік.
— Як він сприйняв це повідомлення?
— Ви ж його знаєте. Він завжди почуває себе трохи ніяково, коли помиляється в людині, до котрої раніше ставився з довір'ям. Цю якість я в ньому особливо ціную. Він узяв з собою фотокартку з особової справи Келлер. Отже, ота фрейлейн Келлер з Берліна. Він сказав, що там взагалі нема ніякої подібності. На фотографії молоде, наївне обличчя з сяючими очима, котрі безтурботно й радісно дивляться на світ. Фрау Келлер у Нествіку зовсім, мовляв, не подібна до цього типу людей. Розумна й милосердна жінка, в очах у неї світиться доброта, але ці очі аж ніяк не радісні. Я нічого не зміг сказати, бо жодного разу не бачив фрау Келлер. Але це, гадаю, можна підправити.
Манфред Госс кивнув.
— Я теж так думаю. — А за кілька хвилин додав: — Не можу збагнути, чому ця жінка не сказала зразу правди. Вона ж, очевидно, могла здогадатися, що ми рано чи пізно самі доберемося до її таємниці.
— Так однозначно я б цього не формулював, товаришу Госс. Не забувайте, що Гайнсен розпитував її лишень у загальних рисах. У нього й завдання тоді іншого не було. Я певен, що тепер, коли Гайнсен запитуватиме конкретно, н це він зробить неодмінно, вона вже не мовчатиме. Бо це означало б…
Лауренцен не продовжував думки, і замість нього це зробив Госс:
— Бо це означало б, що в неї є підстави мовчати. А я не розумію… Якщо буде доведено, що вона брала участь у похороні О'Дейвена, людини, яку вбили нацисти, то…
— Тут ще треба дещо з'ясувати, товаришу Госс. Здається, цей випадок набирає масштабів, і наші колишні міркування… Хвилинку, я гадаю, ми вже приїхали. Поговоримо про це пізніше.
Машина зупинилась перед котеджем. На воротях, що вели в сад, виднілася цифра «12», вивіски з прізвищем не було. Не запитливий погляд Госса Лауренцен пояснив:
— У Потсдамському центральному архіві я знайшов адресу, за якою О'Дейвен жив під час війни. Це ось тут, на Фрідріхсгагені. Як пощастило встановити, він наймав помешкання у родини Бендер. Старих Бендерів уже немає в живих, а будинок вистояв усю війну без серйозних пошкоджень. Зараз у ньому живе їхня дочка. Я попередив, що ми навідаємо її. Вона заміжня, прізвище її тепер Мургау. Роземарі Мургау, сорока двох років.
«Сорок два, — подумав Госс, виходячи з машини. — Отже, в кінці війни їй було двадцять. Ще одна молоденька дівчина на той час, коли загинув О'Дейвен».
Манфред Госс з великим інтересом очікував розмови.
Спершу вона справляла враження заводної ляльки, пружина якої накручена навічно. Вона не могла спокійно сидіти, майже не могла спокійно слухати і починала торохтіти ще до того, як Лауренцен закінчував запитання. Була вона уособленням самої радості, а свіжістю, здавалося, могла заразити будь-кого.
— Джеймс О'Дейвен? Та ще й як я його знала! Це ж моє перше кохання. Мені тоді було п'ятнадцять, лиш подумайте, ще дівчисько. Йому під сорок. Поселився він у нас V сороковому. Десь перед різдвом. Я страшенно в нього запихалася. Першого ж дня. З вигляду він був чудовий. Високий, стрункий, не худий, справжній мужчина, таким він був у моїх очах. Коли починав сміятися, то в мене наморочитись голова. Слово честі. А він сміявся часто. Можете собі уявити… Для нього я, звичайно, була дівчинкою, майже
