І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

радістю міг підправити свою уяву. У неї нічого не було незрілого. Вона йому дісталась легко. В буквальному розумінні цього слова. Не вільно, але й не чинила опору, без недовіри. Навпаки, здається, вірила в його порядність. І тоді, коли дали про себе знати наслідки, навіть його рішення юридично не узаконювати їхніх стосунків не вибило її з колії. Щодо нього вона залишилась тою самою: ніжною дівчиною, яка лиш стала матір'ю. Не мала до нього злості, не ставилась із презирством, хоча, безперечно, й не любила більше, відвернулась від нього, спершу нерішуче, може, навіть доклала неабияких зусиль, потім почала шукати свою власну дорогу і врешті-решт знайшла її. Поряд з О'Дейвеном. Гегеманові б тоді негайно втрутитись! Адже це просто не годиться, щоб на такій помітній роботі два співробітники, один з яких, крім того, іноземець, перебували в інтимних стосунках. Але як втрутитись? Заборонити любов? Смішно. Розлучити їх? Це означало б звільнити з роботи Беату, бо Джеймса ніким було замінити. Та й Беату теж. Знавці ірландської мови навіть у великому «третьому рейху» не валялися на дорозі. Ні, вона теж незамінна.

А сюди додавалось, звичайно, й оте «чисто людське», чи не так?

Гегеман загалом був радий, що так сталося. Йому завжди ставало легше, коли котрась із покинутих ним жінок знаходила собі опору в іншому чоловікові. Це трохи заспокоювало сумління. А те, що в даному разі її вибір упав на О'Дейвена… Боже мій, хіба він не гідний наступник? Звісно, якби тоді знаття…

Хоча перші натяки про це з'явились дуже рано. Зробила їх навіть сама Беата. Вона, власне, ще тоді хотіла згладити враження від своїх слів, забрати їх назад, але слово — не горобець. Коли до нього зайшов той доктор, ну отой, як же його звати, той учитель мови, то варто було б насторожитись…

Перед очима у Гегемана стояв чоловік. Він зайшов тоді до нього в кабінет, отой доктор, чи як там його, співробітник редакції. Було це влітку 1941 року, коли між Беатою й О'Дейвеном зав'язалися перші контакти. Гегеман згадує те перше враження, неприємне, гнітюче враження, яке справив на нього вчитель мови: недоросток, шмаркач! Маленький на зріст, худий, миршавий, у темно-синьому костюмі. Його чорне, мов воронове крило, волосся, здається, було щойно підстрижене й наче завите: грайливими хвилями воно спадало над високим чолом. На обличчі вималювалась бліда дитяча нерішучість. «Шмаркач, — подумав тоді Гегеман, — і оце з таким матеріалом я маю працювати!»

Чоловік говорив короткими фразами, квапився, облизував язиком губи, ледь помітно й схвильовано посміхався, наче його ж таки слова йому самому зовсім не подобались, наче вони — який непотріб, нікчемність. Він нервово пригладжував волосся, потім дивився на руки, витирав їх, іноді об носовичок, частіше — об штани.

Хай тільки пан гауптштюрмфюрер не думає, що він прийшов до нього з легким серцем або що він за природою балакучий, твердив чоловічок. Він, мовляв, довго вагався, але зробити це донесення вважає своїм обов'язком перед батьківщиною. Фрейлейн Келлер, повідомив він, колись, уже досить давно, сказала йому, що пан О'Дейвен іноді дуже незвично послуговується ірландською мовою й не завжди дотримується заготовленого тексту.

Сам він знає ірландську не дуже, вів далі цей тип, отже, про якісь самовільні акценти пана О'Дейвена чи про не завжди точний підбір слів він може дати вельми незначні свідчення. Але й він помітив, що пан О'Дейвен не раз відхилявся від тексту. Особливо незвичним здається йому те, що фрейлейн Келлер останнім часом рішуче відмовляється від сказаних колись слів і не погоджується підтвердити їх. Навіть більше, вона зриває усі його спроби глибше проникнути у справу, так що він неспроможний навести панові гауптштурмфюреру абсолютно незаперечні докази. Таку поведінку фрейлейн Келлер можна назвати щонайменше легковажною, коли подумати, яку запеклу боротьбу веде німецький народ, і тому він вимушений… І так далі…

Це була якась мерзенна літанія. Гегеман постарався вибрати золоту середину: по-перше, подякувати цьому негідникові за пильність, а по-друге, заспокоїти його, бо просто знехтувати цим донесенням він, звісна річ, не міг.

Невдовзі він викликав до себе Беату, і тоді стався той прикрий інцидент, про який він не любив згадувати й мучився до того ж докорами сумління.

На його «Увійдіть!» вона переступає поріг і зупиняється біля дверей.

— Викликали, гауптштурмфюрере?

Гегеман не відповідає. Він розглядає її довгим поглядом, розглядає безцеремонно. Потім усміхається і йде їй назустріч.

— Ми ж не чужі, Беато. — Він гладить її по волоссю, вона не сахається, навіть не реагує, а лиш каже:

— У мене кінець робочого дня. Мені треба йти до Крістіни.

Він теж не реагує, коли вона згадує про дитину.

— Ну, сідай же. Сигарету?

Вона хитає головою. Гегеман сідає за письмовий стіл.

— Як твої справи?

— Дякую.

— А як Крістіна?

— Зараз вона погано їсть.

— Можу я для вас щось зробити? Може, дістати фруктів?

— Це було б непогано.

— Гаразд.

Він робить незвично довгу паузу, бо так звик робити на допитах, щоб примусити допитуваного хвилюватися. Потім без будь-якого переходу заводить мову на тему, яка його цікавить, і розповідає їй про щойно одержаний донос. Прізвища не називає, не згадує про доктора, але по її єхидному виразу обличчя бачить, Що вона знає, хто це зробив.

Гегеман зумисне говорить дуже багато, прикрашає, перебільшує, не дуже при цьому церемонячись. Іноді він посміхається, сподіваючись, що його вибачать, однак робить це неохоче. Реакція саме така, на яку він і розраховував. Чим байдужіше він говорить, тим збудженішою, роздратованішою стає Беата. Коли він закінчує, коли свідомо, майже з нудьгою обриває потік своїх слів, то її охоплює така лють, що аж голос захлинається.

— Та це ж нісенітниця! Хай потурбується про свої власні справи. Покидьок!

Гегеман усміхається знову, вже добродушно.

— Звичайно, це — нісенітниця. Але у тебе ж явно зародилася підозра, чи не так?

— Підозра? Чому підозра? Я це лиш так сказала, більш нічого.

— Ясно. А