Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
— Ви Сашка Марченка знаєте?
— Хто ж його не знає. Корчить із себе принца датського. Він тут. Гляньте — третій зліва від отого чорного патланя. Бачите?
— Бачу.
Хлопець як хлопець: у сірому костюмі, білій сорочці з розстебнутим комірцем, у роті, як і в багатьох, димить цигарка, поверх голів дивиться кудись у темряву парку. Довкіл нього гомонять, а він мовчить.
— А патлань що за один?
— Іван Зозуля. Шофер автопідприємства.
— Вони друзі?
— Як вам сказати… Не відвертаються один від одного, але й особливої симпатії один до одного не виявляють.
— Певно, і Віктор Моргун вам відомий?
— А чого ж. Помітили оту пишну білявку? Біля неї в рябому піджаку — Моргун.
— А з ним Марченко дружить?
— З цим трохи є. Якщо відверто, хлопці до Марченка не дуже горнуться. Хоча дівчата липнуть — грає в оригінальність, а їм такі подобаються.
Коли прозвучали перші звуки вальсу, Мірошниченко, ніби здогадавшись, що капітанові треба побути самому, запросив Любу. Вона жартома погрозила Павлові пальцем: була певна, що то він підмовив свого молодшого колегу до цього.
Сашко Марченко, як і раніше, димів цигаркою і поглядав на всіх спогорда. Худорлявий, крутолобий, із рівним носом. Густі широкі брови, що зрослися на переніссі, надавали вугластому обличчю похмурого вигляду. Не таким уявляв парубка Турчин. Був на особливому обліку в дільничного, скуштував арешту за дрібне хуліганство. Скоріше це можна було подумати про Моргуна: одягнутий строкато, чуб спадав аж за комір, а рот не затуляв і на хвильку. Як вів свою партнершу до перил, то безцеремонно всіх розштовхував, а завбачливі самі давали йому дорогу.
— Саш, як тобі Сонька? — підморгнув Вітька в бік білявки.
— Мішок м'яса, — не повернув голови Марченко.
— Хочеш, я тебе познайомлю з цим мішком?
— Сам жуй.
— Перебираєш харчами.
— Я не собака, аби кидатися на м'ясо.
Вітька голосно зареготав.
«Ні, в такого не здригнеться рука. Для нього що людина, що тварина, що рослина — однаково».
Вибравши зручний момент, капітан спитав у Мірошниченка:
— Володю, ви не пам'ятаєте, за що Марченко отримав вісім діб арешту?
— Із дружинниками поскандалив. Прийшов на танці під мухою, один із дружинників щось сказав йому, певно, зробив зауваження, а він обізвав його… Ну, і пішло… Виявляється, той, що чергував у дружині, колись працював у м'ясному магазині і не доважив Сашковій матері м'яса.
— Тільки його матері чи й іншим не доважував?
— Кажуть, багатьом.
— А де зараз працює той м'ясник?
— Там же, в торгівлі, на базі.
«Певно, його знає Люба», — подумав Павло і пошукав її очима серед танцюючих. Вона ніби чекала на той погляд — усміхнулася і помахала рукою.
— Ваш прихід на танці помічено, — стиха сказав Мірошниченко.
— Ким?
— Ігорем Збучеком.
— Хто це?
— Працює в конторі «Сортнасіннєовоч». До нас приїхав із Харківської області. Ага, оно й Іван Коломієць…
— А це хто?
— Працює в автопідприємстві токарем. Чогось поганого за ним не помічав і від людей не чув.
Турчин попрохав:
— Обережно вивідайте в Коломійця, між ким недавно велася балачка.
Мірошниченко відразу посерйознішав.
— Зрозумів. Може, ще щось треба, то кажіть.
— Придивляйтеся й прислухайтеся до всього, особливо до Сашка Марченка та всіх, із ким він водиться. Ну, а тепер покажіть мені цього Збучека.
Сержант пошукав очима по танцювальному майданчику.
— Не видно. І кралі його нема.
— Що ж, познайомимося іншим разом. А поки що потанцюємо, — Турчин бадьоро ворухнув плечима і поспішив до Люби, що розмовляла з двома знайомими дівчатами.
5
Вночі до потерпілого Петра Яремчука повернулася свідомість, і Турчин, як тільки дізнався про це, заспішив у лікарню. Літній зсутулений хірург, із яким Турчин був знайомий, попередив:
— Даю вам сім, найбільше десять хвилин. Він іще дуже слабкий.
— Але надія є?
— Тепер уже є. Отож, іще наговоритеся. А зараз — ні хвилини більше.
Яремчук лежав у палаті безнадійних. Інспекторові вже доводилося тут бувати, і хоча з тої пори збігло доволі часу, проте нічого не змінилося: ті ж самі столик, тумбочка, стілець. І верхня шибка розколотою залишилася.
Зачувши скрип дверей, Петро розплющив очі. Обличчя було біле, зливалося з бинтами, що окутували всю голову.
Турчин привітався, назвав себе.
— Ви знаєте, хто на вас напав?
Хлопець стулив очі, права рука, що лежала на ковдрі, ворухнулася.
— Ні.
— Як це сталося? Прошу вас, розкажіть коротко.
Петро важко ковтнув повітря.
— Я вертався додому, — голос звучав кволо й глухо. — Було вже пізно. Йшов серединою вулиці, а як почув машину, звернув під тин. Ішов собі далі, оглянувся лиш тоді, коли почув, що машина зупинилася. Бачу: виліз із неї один і йде до мене. Думав, дорогу буде питати чи хату чиюсь. А він попросив закурити, — Петро замовк і знову заплющив очі, видно, важко було йому згадувати. — Я сказав йому, що не курю. Тоді він і сікнувся:
«Жалієш, жлоб?» Я йому: «Від жлоба чую». Повернувся й пішов. Може, крок ступив, може, два, коли він огрів мене чимось залізним. Спочатку, мабуть, по плечу, бо я ще встиг повернути голову. Далі вже нічого не пам'ятаю.
— У вас була японська магнітола. Вони її відібрали?
— Мабуть.
— Магнітола тоді грала?
— Тихо.
— Ви могли б