Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Як-то? — звів брови майор. — Думаєш, що крадіжка в ларку й оця пригода взаємопов'язані?

— Щось тут є, — нерішуче промовив Яківчук. — Оті вчорашні й сьогоднішні сліди від гальмування…

— Давайте конкретніше, — слідчий обвів поглядом оперативників.

— Конкретного поки що нічого сказати не можемо, — сказав дільничний. — Але підозра є. Взяти Сашка Марченка. Вчора він на роботу спізнився, і дружок його, Вітька Моргун, — теж.

— Де працює цей Вітька?

— Агрономом у «Сортнасіннєовочі». Що то за контора і який там начальник — ви знаєте? Він більше молоду свою жінку глядить, ніж роботу. Правда, там і роботи тої катма. А на безділлі чортополохи ростуть.

Турчин згадав про знайдений неподалік обкраденого ларка недопалок зі слідами губної помади.

— Дівчат вони мають?

— Сашко постійної не має, сьогодні з однією, завтра з другою. У Віктора є, але вчора її у містечку не було: їздила у Вінницю до тітки. У цих гуляк є ще друзі, але я не встиг як слід про всіх дізнатись.

— Шофери серед них є?

— Аж двоє. На вантажних працюють.

— Ними треба зайнятися в першу чергу, — сказав Мамітько. — Ну, і Сашком. Отой ломик мене непокоїть. Сашко бував у дядька й міг бачити, де він стоїть. Треба також дізнатися, хто з дівчат з цієї компанії курить, і роздобути їхні недопалки.

— Дівчат таких небагато, — зауважив Турчин. — Було б непогано до всіх придивитися. Ну, і слід пильнувати, чи не з'явиться в кого японська магнітола. Може, захочуть продати. Вона коштує немало.

— Резонно, — зробив висновок Мамітько.

Турчин посміхнувся: «А він таки має начальницькі замашки…»

Начальник райвідділу Кіндратенко слухав оперативників мовчки, зрідка роблячи помітки. Крізь розчинене вікно лилися м'які пахощі саду, вривалися звуки вулиці: прогуркотіла машина, слідом продеренчав мотоцикл, тонко крикнула дитина, а по якомусь часі розсипався дівочий сміх…

— У вас усе? — полковник обвів підлеглих поглядом.

— Та ніби, — непевно відказав Мамітько.

Кіндратенко долонею пригладив ще досить густу, але вже зовсім сиву шевелюру, кашлянув:

— Біднувато… А то й зовсім бідно. Жодного факту, одні домисли. Згоден, збіг двох пригод ускладнює роботу. Проте якби ви проявили більше розпорядливості, то мали б хоч щось. А то ж і досі не знаєте, чим займався Марченко вночі. І про дружка його, — начальник глянув у блокнотик, — Моргуна теж нічого не відаєте. А треба врахувати, що, окрім цих двох, ви більше нікого не миєте. Та й коло пошуків треба розширювати. І більше настирливості, вміння, а то дочекаємося ще однієї пригоди.

Турчин слухав начальника, втупившись поглядом у середину великого, добряче потертого столу. За нього Кіндратенко вперше сів, коли мав на плечах лише капітанські погони. Кажуть, він тоді був веселий, компанійський… Та й Павло ще застав трохи того в його характері. Це вже останнім часом став дратівливим, завжди чимось невдоволеним, підлеглі вже почали забувати, коли й кого хвалив востаннє. Зовні полковник теж змінився: на широкому лобі повно зморщок, погляд збляк, плечі опустилися, кістляве обличчя все частіше застигає в задумі, зрідка на ньому пробігають сірі тіні. Кажуть, то тривожать давні рани, яких іще хлопчиком набрався в партизанах. Про те, як воював, він не говорив нікому, хоча щоразу, як тільки мінялася погода, скаржився, що крутить прострелена нога чи пробите осколком плече. Навіть знаходилися жартуни, які посилали до начальника: піди, мовляв, хай скаже, чи буде сьогодні дощ.

— Всі ми сходимося на одному, — вів далі полковник, — що в ларьок залізли молоді. А от придивитися пильно до райцентрівської молоді ніхто не хоче. От ви, Павле Якимовичу, що можете сказати про неї?

— Молодь як молодь, — знизав плечима Турчин.

— Нічого певного? Погано. Сходили б у кіно, на танці, згадали б парубоцькі роки.

— Таке скажете.

— А чого. Рано себе в старики записали. Я, коли вже на те пішло, в такому віці, як ви, ще парубкував. А ви знічуєтеся, коли вам говорять про танці.

Як вийшли од начальника, Мамітько штовхнув Турчина ліктем:

— Здає шеф…

— Нічого не здає, — заступився за Кіндратенка Турчин. — Просто настрій поганий.

— Останнім часом він став псуватися в нього дуже часто.

— Певно, тому, що ми стали працювати гірше.

— Все одно це не привід, щоб дутися, бурчати… Що не кажи, а старість дає про себе знати.

Турчин промовчав — розмова ця була йому неприємною. Коли Любі сказав про танці, очі її зробилися великими.

— Ти що, жартуєш?

— Які жарти? Я правду кажу. Дуже рано ми себе в старі записали.

— Ні, на тебе таки щось навіялося. А може, це треба для роботи? — глянула проникливо.

— Де від тебе дінешся! — Махнув безнадійно рукою. — Вгадала: для роботи.

— Так би й сказав. А то про молодість торочиш.

— Але ми з тобою й справді молоді. Ти на танцях не матимеш відбою од кавалерів.

… Танцмайданчик був у старому тінистому парку, що вклинився у містечко з півночі. Музика самодіяльного естрадного ансамблю, підсилена апаратурою, була така гучна, що Турчин дивувався, як її майже щовечора зносять любителі танцю. Очамріти можна.

Не встигли Турчини зайти на танцмайданчик, як до них підступив Володимир Мірошниченко. Він працював у міліції помічником чергового. Був у цивільному.

— І ви? — не приховував здивування.

— І ми, — посміхнувся Павло. — Прийшли згадати молодість…

Йому кортіло розпитати в Мірошниченка про тих, хто його цікавить, попросити, аби показав їх, можливо, з кимось познайомив, але, глянувши на Любу, яка скривилася від надто гучної музики, не став цього робити. Та все ж танцювати пішла. Після кількох танців до них знову підійшов розчервонілий Мірошниченко.

— Ну, як відпочивається?

— Порядок.

— Аби порядок.

Володя явно не знав, про