Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Коли Тоня й Збучек підійшли до майданчика зовсім близько, Моргун презирливо скривився:

— Ото роги й копита. — І враз, повернувшись до Мірошниченка: — А що, Сашко й справді в міліції на гачку?

— Лихо його знає… Може, щось і є. Цим ділом займається карний розшук.

— Темниш, паря. А ще в друззя набиваєшся. В такій формі, дорогий, полька не піде. Так що — адью!

Мірошниченко тільки безпорадно кліпнув очима.

Вислухавши Мірошниченка, Турчин сказав:

— Не так уже й погано. Але, прошу мене правильно зрозуміти і не гніватися: діяли ви, м'яко кажучи, не зовсім пристойними й достойними для міліціонера методами.

— Маєте на увазі горілку? Так то ж був тільки тактичний хід.

— В нашій роботі ніяких недозволених ходів робити не можна. Запам'ятайте це раз і назавжди. Безперечно, я теж дав маху. Треба було нам все обмізкувати, а то випустив вас, як із мішка. Хоча — з бідою не знатимешся, то й добра не знайдеш. Ви тепер краще знаєте цих чотирьох. Коли уявити, що серед них є злочинці, то хто? Поспішати з відповіддю не треба.

Не підводячи голови, Володимир тихо сказав:

— Датський принц, ну, й Моргун.

Турчин ждав од сержанта більшого.

— Піддалися емоціям, Володю. В нашому ділі треба, щоб серце було гаряче, а розум холодний. Здається, так говорив Дзержинський? Коли ж те й друге гаряче, або навпаки — можна наламати дров. Марченка доведеться зі списку потенціальних злочинців викреслити. Вас це дивує? Даремно. Найперша тому підстава — злочинців було кілька, а він ні з ким близько не зійшовся. Чи, може, є в нього добрі приятелі?

— Я придивлюся ще.

— Добре, придивіться. Вам упала в очі його нахрапистість. Бувають серед злочинців такі типи. Однак, здається мені, злість Марченкова йде від образи, від недовіри до людей. Він дуже вразливий. Згадайте, як із дружинником вчинив? Моргун. Цей, із усього видно, балаболка, але балаболка слизька. Я мало вірю, що він причетний до злочинів, але придивитися до нього пильніше не завадить. А хто такий Іванко, ми дізнаємося легко, якщо вони випивали в людних місцях. Можливо, то Іван Зозуля — саме той, хто нам потрібен. Дівчина його курить?

— Ще й як смалить!

— Нам треба роздобути недопалки «подруг» Збучека, Моргуна й Зозулі. Добре було б, якби вдалося взнати, хто з цієї компанії бував у Омельчука, Сашкового дядька, і там міг побачити ломика, яким скручено замок на ларку.

— Я постараюся.

— Надалі будьте обережні, без погодження зі мною нічого не затівайте. І ще одне. Я через лупу уважно оглянув обидва недопалки. Не знаю, що скаже експертиза, але певен — вони належать різним людям. На тому, що знайшли неподалік ларка, де стояла машина, зубів не знати, а на Тониному сліди від них дуже виразні. Ви не помітили — Тоня, як курила, хвилювалася?

— Наче поводилася нормально. Точно, правда, не скажу.

— Погано. Ех, якби ми знали, якою вона була тоді…

— Дав маху, — зітхнув сержант.

— Вам те здалося дрібницею. Тільки в нашій роботі дрібниць не буває. Запам'ятайте це назавжди. Адже віднині ви входите до слідчо-оперативної групи і від чергування звільняєтеся.

Мірошниченко схопився зі стільця.

— Спасибі за довір'я!

Турчин ледь схилив голову й посміхнувся краєчками губів: молодий, зелений. Сам таким був. За Володимиром зачинилися двері, капітан пройшовся по кабінету. В нього зроджувалося відчуття, ніби нарешті натрапили на слід злочинця. Але радості було мало, дуже вже довго шукали той слід.

Ще того дня, як обікрали ларьок, Павло подзвонив до обласного управління і поцікавився, чи не сталося подібного в сусідніх районах. Дзвонив і пізніше, а вчора ще раз переговорив із районами і дізнався, що в одному з них за три дні до того, як у Сухій Волі було вчинено напад на хлопця, якийсь «газик» в одному колгоспному дитячому садку поламав штахет. Машини не шукали, хоч і знайти було не так важко: на клумбі зосталися сліди від коліс, а на поламаних штахетинах — відпрацьоване мастило, фарба. Клумбу вже встигли перекопати, поламані штахетини спалити у плитці. Пригоду, зважаючи на її дріб'язковість, не зареєстрували.

— Давай, махни туди, — говорив Мамітько. — Може, то одні гультяї, і не наші, а їхні… Все може бути.

Турчин поїхав своїм мотоциклом. Завідуюча дитсадком показала місце, де машина поламала штахет. Як не вдивлявся, а сліду — нема.

— Ви колії на клумбі засипали чи перекопали?

— Мілкіші перекопали, глибші засипали.

— Добре, — пожвавішав капітан. — А тепер покажіть, де саме машина вдарила в штахет.

— Отак ішло одне колесо, а ось друге, — пояснювала жінка. — Тут ще ямки зосталися.

Ямки були, але відбитки протекторів затоптані. Прикинувши і так, і сяк, Павло дійшов висновку, що машина ламала штахет спочатку лівим крилом, потім буфером і картером. Не виключається, що й на лівому крилі зосталися сліди. Тепер іще треба пошукати відбитки протекторів. Скинувши піджак, капітан закачав рукава сорочки і заходився розгрібати землю на клумбі. Була вона м'яка, пухка. Обережно, сантиметр за сантиметром він добрався до середини клумби. Саме тут колія була найглибша і не перекопана, а засипана. Акуратно розчистив, вимів мітелкою, видмухав і зробив гіпсовий відбиток, хоча чогось такого, що падає в очі, не помітив. Одначе, як на те піде, і граблі стріляють.

Склавши протокол огляду та обстеження місця події, Турчин попросив завідуючу дитсадком показати йому дровітник, сподіваючись хоч щось знайти від штахетин. Та марно. Трісок валялося багато. Але обмащену в мазуту знайшов тільки одну, а у фарбу — жодної. Знову оформив те протоколом, чим іще дужче подивував жінок із дитсадка.

Хлопця, який бачив машину, що налетіла на штахет, знайшов на тракторному стані. Був якийсь трохи дивний — зеленкуваті очі то насуплювалися, то ясніли: розповідаючи, весь час оглядався.