Українська література » » Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

---
Читаємо онлайн Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
був не такий уже й просторий, але чистий, від хвіртки до хати, хліва та літньої кухні вели асфальтові доріжки. Дрова порубані й складені акуратними стосиками, зверху накриті руберойдом, гілля в садку проріджене, стовбури побілені. На городі вже щось зеленіло.

— Може, зайдемо в хату? — скосив Микита очі на сусідній двір.

— Ми ненадовго. Хочемо, щоб іще раз роздивилися ломика. Добре роздивилися. Щоб людей не кликати, аби вони допомогли вам його розгледіти.

Омельчукові брови здригнулися, опустилися й застигли. Ломика брав так, ніби він був розпечений до червоного. Покрутив у руках і тихо, поглядаючи то на дорогу, то на сусідський двір, мовив:

— Певно, мій.

— Чому ви не сказали одразу?

— Бо точно не знав, мій чи не мій — він був у болоті. Як упізнаєш?

— Ви змовчали тільки через це?

Омельчук довгі руки запхнув у кишені, потім витяг.

— А, що буде, те буде, — нарешті зважився. — Я таки не був певен, що ломик мій. І ще й боявся: зізнайся — впаде підозра, тягати почнуть. Ну, а прийшов додому, скрізь обшукав і ніде не знайшов. Значить, таки мій…

— Ви пам'ятаєте, де стояв ломик?

— Он там, під стіною, біля дровітні.

Ніч була темна, і навряд, щоб без ліхтарика його знайшли, та й із ліхтариком, якщо не знаєш, де стоїть, знайти нелегко.

— Ви не чули, щоб хтось уночі ходив по подвір'ю?

— Не чув. Правда, сплю я міцно. Але син з невісткою сплять чутливо.

— Вони живуть із вами?

— Зі мною. Обоє працюють на харчокомбінаті. А я пенсіонер. Однак дома не сиджу. Ще маю посаду в позавідомчій охороні.

— Ломик завжди там стоїть?

— Завжди. В мене кожна річ має своє місце.

Отже, треба дізнатися, хто брав ломика. Перераховуючи людей, котрі бувають у його дворі, Омельчук говорив про них, як про чесних і порядних — мовляв, ні я, ні діти мої з поганими не знаємося. Якщо хто й міг потягнути ломика, то тільки Климчук.

Климчука вдома не застали. Однак те, що побачили, давало поживу для роздумів. Двір і хата виглядали так, ніби тут ніхто не жив: од тину лишилися тільки струхлявілі стовпчики, подвір'я густо заросло споришем, ішли по ньому, як по пружинистому матраці. Город — соток на вісім — був скопаний тільки наполовину, на другій половині буяв бур'ян, цегляна хата облупилася, на вікнах ні тюлю, ні фіранок, двоє — затулені пожовклими газетами. Невеличкий дерев'яний хлівчик похилився, двері перекособочилися, не чутно, щоб у ньому щось рохкало та мукало…


2

У райвідділ слідчий та оперуповноважений повернулися, можна сказати, з порожніми руками. Тільки й того, що ломик. Певно, тому Мамітько й накинувся на дільничного інспектора Дмитра Яківчука, бо злість його знемагала:

— Слухайте, у вас на дільниці крадіжка, а вас носить чорт знає де!

Яківчуку було за сорок, у міліції працював давно, майже весь час на одній дільниці. Старанний, мовчазний, похмурий на вигляд. Жартуни пустили чутку, що саме через ту невеселість він не просувається по службі.

— Я вже пояснював начальникові: порибалив, а як вертався, камеру пробило. Запаски ж, як на гріх, не було.

— Щось упіймали? — Турчин спробував перевести розмову в інше русло.

— На спінінг дві гарні щучки.

— Ну, тоді юшка за вами.

— Юшка їм у голові, — зло буркнув Мамітько. — Зайдемо до мене.

Кабінет його був невеликий, тіснуватий, проте стіл із приставкою, як у Кіндратенка.

— Ось подивіться і скажіть, хто із них потенціальний злодій? — майор поклав перед старшим лейтенантом список осіб, які бувають в Омельчука.

Яківчук читав без поспіху, проти одних прізвищ ставив хрестики, проти інших — галочки. Хрестиків було більше, і майор та капітан губилися в здогадках. Прочитавши, прикрив список долонею, ворухнув густими зморшками на лобі й заговорив:

— Із тридцяти трьох я більш-менш непогано знаю двадцять вісім. Двадцять сім — народ ніби надійний, лиш до одного не маю довіри — Сашка Марченка. У містечковому колгоспі він працює агрономом по захисту. Родич Омельчука, небіж по сестрі. Задерикуватий. Якийсь час керував усією агрономічною службою в колгоспі, але не зжився ні з колгоспним, ні з районним начальством.

— А як із горілкою?

— Та ніби не дуже…

— З роботою справляється?

— Не зовсім… Часто критикують.

Майор вийняв із планшетки новий список.

— До цих також придивіться. Особливо до тих, чиї прізвища підкреслені.

Яківчук лиш ковзнув по списку поглядом.

— Знайомі.

— Тим краще. Діло піде швидше. Може, до вечора і впораєтеся.

— Який ви швидкий, товаришу майор.

Мамітько невдоволено хитнув головою, проте від зауваження втримався.

— А що ви скажете про Михайла Климчука?

— Нічого не скажу: він поза підозрою.

— Як?! — в один голос вигукнули Мамітько і Турчин.

— Він лікувався від алкоголю. Не знаю, чи надовго вистачить того лікування, бо це ж не вперше, але поки що тримається другий місяць. Якщо будете говорити з ним, то я попросив би, щоб обережніше… Знаєте, цього разу сам виявив бажання вбити в собі зеленого змія. Я з жінкою його розмовляв: хочу, щоб повернулася до чоловіка. Вона все ще роздумує. Може, і налагодиться у них життя. Так що ви обережніше з ним…

— Постараємося, — пообіцяв майор. — А ви ж давайте оперативно…

Через хвилин десять по тому, як дільничний зоставив кабінет, у двері постукали.

— Так, — різко озвався майор.

Несміливо порога переступив худорлявий, непевного віку чоловік. Одежа на ньому була старенька, але чиста.

— Здрастуйте, — стяг із голови злинялого картуза. — Мені сказали, що ви мене викликали.

— Ви Михайло

Відгуки про книгу Полуничний сезон - Микола Ярмолюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: