Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
— Може, зайдемо в хату? — скосив Микита очі на сусідній двір.
— Ми ненадовго. Хочемо, щоб іще раз роздивилися ломика. Добре роздивилися. Щоб людей не кликати, аби вони допомогли вам його розгледіти.
Омельчукові брови здригнулися, опустилися й застигли. Ломика брав так, ніби він був розпечений до червоного. Покрутив у руках і тихо, поглядаючи то на дорогу, то на сусідський двір, мовив:
— Певно, мій.
— Чому ви не сказали одразу?
— Бо точно не знав, мій чи не мій — він був у болоті. Як упізнаєш?
— Ви змовчали тільки через це?
Омельчук довгі руки запхнув у кишені, потім витяг.
— А, що буде, те буде, — нарешті зважився. — Я таки не був певен, що ломик мій. І ще й боявся: зізнайся — впаде підозра, тягати почнуть. Ну, а прийшов додому, скрізь обшукав і ніде не знайшов. Значить, таки мій…
— Ви пам'ятаєте, де стояв ломик?
— Он там, під стіною, біля дровітні.
Ніч була темна, і навряд, щоб без ліхтарика його знайшли, та й із ліхтариком, якщо не знаєш, де стоїть, знайти нелегко.
— Ви не чули, щоб хтось уночі ходив по подвір'ю?
— Не чув. Правда, сплю я міцно. Але син з невісткою сплять чутливо.
— Вони живуть із вами?
— Зі мною. Обоє працюють на харчокомбінаті. А я пенсіонер. Однак дома не сиджу. Ще маю посаду в позавідомчій охороні.
— Ломик завжди там стоїть?
— Завжди. В мене кожна річ має своє місце.
Отже, треба дізнатися, хто брав ломика. Перераховуючи людей, котрі бувають у його дворі, Омельчук говорив про них, як про чесних і порядних — мовляв, ні я, ні діти мої з поганими не знаємося. Якщо хто й міг потягнути ломика, то тільки Климчук.
Климчука вдома не застали. Однак те, що побачили, давало поживу для роздумів. Двір і хата виглядали так, ніби тут ніхто не жив: од тину лишилися тільки струхлявілі стовпчики, подвір'я густо заросло споришем, ішли по ньому, як по пружинистому матраці. Город — соток на вісім — був скопаний тільки наполовину, на другій половині буяв бур'ян, цегляна хата облупилася, на вікнах ні тюлю, ні фіранок, двоє — затулені пожовклими газетами. Невеличкий дерев'яний хлівчик похилився, двері перекособочилися, не чутно, щоб у ньому щось рохкало та мукало…
2
У райвідділ слідчий та оперуповноважений повернулися, можна сказати, з порожніми руками. Тільки й того, що ломик. Певно, тому Мамітько й накинувся на дільничного інспектора Дмитра Яківчука, бо злість його знемагала:
— Слухайте, у вас на дільниці крадіжка, а вас носить чорт знає де!
Яківчуку було за сорок, у міліції працював давно, майже весь час на одній дільниці. Старанний, мовчазний, похмурий на вигляд. Жартуни пустили чутку, що саме через ту невеселість він не просувається по службі.
— Я вже пояснював начальникові: порибалив, а як вертався, камеру пробило. Запаски ж, як на гріх, не було.
— Щось упіймали? — Турчин спробував перевести розмову в інше русло.
— На спінінг дві гарні щучки.
— Ну, тоді юшка за вами.
— Юшка їм у голові, — зло буркнув Мамітько. — Зайдемо до мене.
Кабінет його був невеликий, тіснуватий, проте стіл із приставкою, як у Кіндратенка.
— Ось подивіться і скажіть, хто із них потенціальний злодій? — майор поклав перед старшим лейтенантом список осіб, які бувають в Омельчука.
Яківчук читав без поспіху, проти одних прізвищ ставив хрестики, проти інших — галочки. Хрестиків було більше, і майор та капітан губилися в здогадках. Прочитавши, прикрив список долонею, ворухнув густими зморшками на лобі й заговорив:
— Із тридцяти трьох я більш-менш непогано знаю двадцять вісім. Двадцять сім — народ ніби надійний, лиш до одного не маю довіри — Сашка Марченка. У містечковому колгоспі він працює агрономом по захисту. Родич Омельчука, небіж по сестрі. Задерикуватий. Якийсь час керував усією агрономічною службою в колгоспі, але не зжився ні з колгоспним, ні з районним начальством.
— А як із горілкою?
— Та ніби не дуже…
— З роботою справляється?
— Не зовсім… Часто критикують.
Майор вийняв із планшетки новий список.
— До цих також придивіться. Особливо до тих, чиї прізвища підкреслені.
Яківчук лиш ковзнув по списку поглядом.
— Знайомі.
— Тим краще. Діло піде швидше. Може, до вечора і впораєтеся.
— Який ви швидкий, товаришу майор.
Мамітько невдоволено хитнув головою, проте від зауваження втримався.
— А що ви скажете про Михайла Климчука?
— Нічого не скажу: він поза підозрою.
— Як?! — в один голос вигукнули Мамітько і Турчин.
— Він лікувався від алкоголю. Не знаю, чи надовго вистачить того лікування, бо це ж не вперше, але поки що тримається другий місяць. Якщо будете говорити з ним, то я попросив би, щоб обережніше… Знаєте, цього разу сам виявив бажання вбити в собі зеленого змія. Я з жінкою його розмовляв: хочу, щоб повернулася до чоловіка. Вона все ще роздумує. Може, і налагодиться у них життя. Так що ви обережніше з ним…
— Постараємося, — пообіцяв майор. — А ви ж давайте оперативно…
Через хвилин десять по тому, як дільничний зоставив кабінет, у двері постукали.
— Так, — різко озвався майор.
Несміливо порога переступив худорлявий, непевного віку чоловік. Одежа на ньому була старенька, але чиста.
— Здрастуйте, — стяг із голови злинялого картуза. — Мені сказали, що ви мене викликали.
— Ви Михайло
