Картковий будинок - Майкл Доббс
— Жодних друкованих матеріалів?
— Ніколи!
Осіннє листя неслося по газону. Сонце опускалося дедалі нижче, і тепле червоне світло заповнило небо, підсвічуючи Чарльзове обличчя. Здавалося, він помітно здоровішав і був задоволений.
— Я не можу нічого довести. Але, даю слово джентльмена, я не вірю, що винен у речах, які, як кажуть, я зробив.
Він ще раз узяв її за руку і стиснув.
— Меті, для мене багато б важило, якби ви також мені повірили.
— Я вірю, Чарлі, щиро вірю. І я спробую довести це для вас,— вона підвелася йти.
— Мені сподобався ваш візит, Меті. Тепер, коли вже ми такі добрі старі друзі, будь ласка, приходьте ще.
— Я прийду. Але тим часом треба ще дещо порозкопувати.
Коли вона ввечері повернулася до Лондона, було вже пізно. Перші випуски недільних газет були вже на вулицях. Вона купила важкий стос і, разом з журналами і вкладками, що вислизали з рук, кинула на заднє сидіння машини. Саме тоді вона й помітила заголовок «Сандей Таймз».
Міністр освіти, Гарольд Ерл, не великий прихильник «Ґрінпісу», щойно оголосив про намір балотуватися на виборах і почав свою кампанію з промови під назвою «Очистимо нашу країну».
«Ми нескінченно балакали про проблеми бідних районів наших міст, та все-таки вони продовжують занепадати, і їхній зубожілий стан пов’язаний з виродженням села,— передавав його слова „Сандей Таймз“.— Ми нехтували цими речами занадто довго. Постійні висловлення стурбованості не замінять дій. Уже давно пора підтримати свої гарні слова гарними вчинками. Опитування громадськості показують, що охорона навколишнього середовища є галуззю, в якій ми провалилися, як кажуть виборці. Після нашого перебування при владі більш ніж дванадцять років, люди мають право казати, що це неприпустимо, і ми мусимо розплющити очі на ці речі».
— Чому ж це міністр освіти зчиняє такий ґвалт щодо питань охорони довкілля? — запитала вона у себе, дійшовши до кінця його громової промови.— От же ж дурна! Гальмую з віком. Не можу розшифрувати підтекст. Який міністр із Кабінету відповідальний за питання довкілля, а отже, й відповідальний за весь цей безлад?
Публічна боротьба за усунення Майкла Семюела розпочалася.
Розділ тридцятий
Немає такого пороку, в якому не відмовив би собі політик, а журналіст не роздув цього. Істеричне перебільшення є ознакою їх обох.
Середа, з листопада
Протягом наступного тижня Меті багато разів пробувала зв’язатися з Кевіном Спенсом. Незважаючи на запевнення його над міру ввічливої секретарки, він так і не передзвонив, тож Меті дочекалася, коли секретарі зазвичай ідуть додому, а потім подзвонила знову. Нічний охоронець з’єднав її напряму.
— Міс Сторін, ні, звісно я не уникаю вас,— збрехав Спенс.— Я був дуже зайнятий. Складні часи.
— Кевіне, мені знову потрібна ваша допомога.
Запала пауза. Кевін був хоробріший і зосередженіший, коли не дивився їй в очі.
— Пам’ятаю останній раз, коли я надав вам свою допомогу. Ви сказали, що збираєтеся написати статтю щодо опитування громадськості. Натомість ви написали історію, яка очорнила прем’єр-міністра. Тепер його нема,— він говорив з тихим сумом.— Він завжди був дуже порядним зі мною, дуже добрим. Думаю, і ви, і вся преса були невимовно жорстокі.
— Кевіне, це була не моя стаття, даю вам слово. Мою статтю вкрали, мого прізвища не було в ній. Я, мабуть, тоді розлютилася ще більше, ніж ви.
— Боюся, я був дуже наївним. Добраніч, міс Сторін.
Він готовий був покласти слухавку.
— Кевіне, дайте мені хвилинку. Будь ласка! У відставці містера Колінґриджа є щось дивне.
І він залишився на лінії.
— Особисто я не вірю в те, що кажуть про нього і його брата. Мені хотілося б мати змогу відбілити його ім’я.
— Не бачу, чим я можу вам допомогти,— сказав Спенс недовірливо.— Тим паче, нікому поза межами прес-офісу не дозволено контактувати зі ЗМІ під час виборчої кампанії. Найсуворіший наказ голови.
— Кевіне, зараз багато чого стоїть на кону. Не лише лідерство у партії і чи виграєте ви наступні вибори. Є дещо набагато особистіше: чи залишиться в очах історії Генрі Колінґридж пройдисвітом, чи ж матиме шанс все прояснити. Хіба він не заслуговує?
Ще одна обачна пауза, а тоді:
— Якщо я можу вам допомогти, що вам потрібно?
— Це дуже просто. Ви розумієтеся на комп’ютерній системі штабу партії?
— Так, звісно. Я постійно нею користуюся.
— Я думаю, у вашу комп’ютерну систему хтось втрутився.
— Втрутився? Це неможливо. У нас найвищий ступінь безпеки. Ніхто ззовні не може отримати до неї доступ.
— Не ззовні, Кевіне. Зсередини.
Цього разу тиша на тому кінці дроту була триваліша.
— Ну ж бо, подумайте, Кевіне. Ваше опитування громадськості злили зсередини. Це єдине пояснення. Вкинули вас прямісінько у вир.
Спенс, борючись із сумнівами, прошепотів тихе прокляття.
— Послухайте, я працюю біля палати громад. Можу бути у вас менш ніж за десять хвилин і гадаю, у вас у будівлі дуже тихо о цій порі. Ніхто не помітить, Кевіне. Я виїжджаю.
— Заходьте через парковку,— тихо мовив він.— Заради бога, не використовуйте центральний вхід.
Вона була в нього менш ніж за сім хвилин.
Вони сіли у його маленькому кабінеті на горищі, захаращеному горами справ, зваленими на кожну доступну пласку поверхню і на підлогу. На столі стояв зелений миготливий екран, і Меті з Кевіном сіли навпроти нього близько одне до одного. Меті перед тим розстібнула ґудзик на своїй блузці; він помітив. Меті вирішила, що покартає себе пізніше.
— Кевіне, Чарльз Колінґридж замовляв матеріали у службі комерції і друку партії й просив надсилати їх на адресу в Педингтоні. Правильно?
— Так. Я перевірив це, щойно почув, але там усе гаразд. Дивіться.
Він клацнув на кілька клавіш на клавіатурі — й викривальний доказ з’явився на екрані. «Чаз Колінґридж, сквайр, Прейд-ст., 215, Педингтон, Лондон W2 — 001А/01.0091».
— А що означають ці ієрогліфи?
— Перший набір цифр означає, що він просто передплачує всю нашу літературу. Другий — це термін, коли спливає його передплата.
