Картковий будинок - Майкл Доббс
— Тільки не кажи, що не пустиш статтю! — гостро кинула вона.
— Заспокойся, заради бога. Я тільки кажу, що в тебе ще недостатньо доказів, щоб стаття вийшла переконлива. Тут багато гівна, і тобі потрібна набагато більша лопата. Тобі треба докласти більше праці.
Якщо він мав на увазі дозвіл їй іти собі й повертатися до спокійного життя, то його чекало розчарування. Гахнувши кулаками по столу, вона нахилилася через стільницю, щоб зазирнути в його хитрі очі.
— Ґреве. Я знаю, я тупа жінка, трясця його матері, але поясни мені, щоб я могла зрозуміти. Хтось або підставив Колінґриджів, або ж прем’єр-міністр винен у фальшуванні доказів. Так чи так, це велика стаття, і в нас є вдосталь матеріалу, щоб вести газету протягом тижня.
— Але що ж це? Ми маємо бути певні. Особливо посередині лідерської гонки.
— Це треба зробити саме через те, що зараз триває лідерська гонка! Що толку чекати, поки вона закінчиться і шкоди вже буде завдано?
Престон силувався як міг, та в нього закінчилися аргументи. Йому не сподобалося, що його шпетить один з наймолодших працівників, а тим паче жінка. З нього досить.
— Слухай, забери свої цицьки з мого столу і свої танки з мого газону[39]. Ти вриваєшся до мого кабінету з фантастичною історією, та без бодай клаптя конкретних доказів. Ти ще не написала і слова з неї. Як у біса я можу знати, чи в тебе справді серйозна стаття, чи ти просто гарно пообідала?
На її превеликий подив, вона не закричала на нього, а стишила голос, ніби в погрозі.
— Добре, Ґреве. Якщо ти саме цього хочеш, то матимеш статтю за півгодини.
Меті розвернулася й вийшла, заледве у змозі стримати спокусу зірвати двері з завіс.
Спливло майже сорок хвилин, коли Меті повернулася — без стуку, з затиснутим у руці примірником на шість сторінок, через подвійний інтервал. Без жодних коментарів вона кинула аркуші на стіл, стоячи прямісінько навпроти Престона, щоб дати зрозуміти, що вона не зрушить з місця, поки не отримає відповіді.
Він так і залишив її стояти, поки повільно читав сторінки, намагаючись вдавати, ніби бореться з важливим рішенням. Та він прикидався. Рішення вже було прийняте через телефонний дзвінок, який він зробив за кілька хвилин по тому, як Меті вийшла з його кабінету. «Вона рішуча, Бене. Вона знає, що має базу для гарної історії й не прийме „ні“ у відповідь».
«А кого колише? Ми не пустимо статтю,— сказав йому Лендлес.— Зараз вона не у моїй програмі».
«Що ж у дідька ти хочеш, щоб я зробив?»
«Дій як редактор, Ґреве. Переконай її, що вона помиляється. Переведи її в розділ кулінарії. Відправ у відпустку. Підвищ. Але нехай мовчить!»
«Це не так просто. Вона не лише до чорта вперта, вона ще й серед найкращих наших політичних мізків».
«Я й справді здивований, що мушу тобі нагадувати, але у вас вже є найкращі політичні мізки у цій справі. Мої!»
«Я не...»
«Послухай, у нас лише кілька тижнів до закінчення цієї сраної лідерської гонки. На кону серйозні речі, не лише майбутнє країни, а й мій бізнес — і твоя робота. Ти зрозумів?»
Він саме збирався сказати: так, він зрозумів, але телефон уже пошпурили. А зараз Меті знову в його кабінеті, причина всіх його печалей. Він і далі гортав сторінки її примірника, більше не читаючи їх, натомість концентруючись на тому, що він скаже, не певний, як йому з нею впоратися. Зрештою він поклав статтю Меті й витягнувся в кріслі.
— Ми не можемо її пустити. Надто ризиковано. Я не хочу рознести виборчу кампанію на друзки, базуючись на домислах.
Цього вона й очікувала. І відповіла шепотом, який огрів Престона, ніби боксерська рукавиця.
— Я не прийму «ні» у відповідь.
Хай йому! Чому вона просто не погодиться, не відмахнеться, не сприйме як досвід, ба просто не вдариться у сльози, як решта? Тиха погорда за її словами додала йому ще більше рішучості.
— Я не пускаю твою статтю. Я — твій редактор, і таке моє рішення. Ти приймеш це або...
— Або що, Ґреве?
— Або зрозумієш, що не маєш майбутнього у нашому політичному відділі.
— Ти мене звільняєш?
Це таки вразило її. Як він міг дозволити їй піти, особливо посеред виборчої кампанії?
— Ні, я просто зараз переводжу тебе в матеріали для жінок. Чесно кажучи, я не думаю, що ти виробила судження для наших політичних колонок, ще ні, може, за кілька...
Вона просто налетіла на нього.
— Хто намовив тебе, Ґреве?
— Що ти в дідька маєш на увазі?
— Тобі зазвичай важко визначитися, що вдягти — плавки чи боксерки. Рішення звільнити мене через цю статтю належить комусь іншому, еге ж?
— Я не звільняю тебе! Тебе переводять...
Він почав втрачати свій старанно підтримуваний контроль над собою. Колір його обличчя був таким, ніби Престон затамував подих.
— Ти мене не звільняєш?
— Ні!
— Тоді я йду сама.
Його щоки стали ніби ті вишні. Йому треба залишити її в «Кроніклі», принаймні на певний час. Це єдиний спосіб контролювати її. Але ж що в дідька йому робити? Він вичавив посмішку і широко розвів долоні у спробі імітувати щедрий жест.
— Послухай, Меті, не будемо квапитися. Ти тут серед друзів.
Її ніздрі роздулися від презирства.
— Я хочу, щоб ти отримала ширший досвід у газеті. У тебе є талант, не заперечую, навіть якщо я й думаю, ніби ти ще не пристосувалася до політичного боку справи. Ми хочемо залишити тебе в нас, тож подумай на вихідних, у якому відділі газети ти б хотіла працювати.
Він побачив її очі — й зрозумів, що це не спрацює.
— Але якщо справді відчуваєш, що треба йти, не йди поспіхом. Розберися у тому, що хочеш робити,
