Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

В обіймах Влада така туга напала, безпросвітна, задушлива. Наче ось зараз, поряд з ним роблю останній ковток кисню, а далі все... порожнеча, чорнота... Переживання накривають з головою. Якщо в камері, на допитах я якось трималася, то тепер запас сил вичерпався. Я вичавлена ​​до краю.

- Голубонько, розрулимо все, - гладить мене по голові. Його запах, такий рідний, забивається в легені, просочуюсь ним, і сльози градом по щоках. Усвідомлюю, що навіть якщо вдасться уникнути в'язниці, я все одно буду в капкані.

Але мені треба зібратись. Що б не чекало на волі, а це краще, ніж відбувати термін у в'язниці за злочин, якого я не скоїла.

- Ти вважаєш мене винною? – піднімаю голову.

Мені важливо не почути відповідь, а прочитати її в очах Влада. Слова... їм віри немає. Він дивиться відкрито, не ховає погляду, зігріває, і стільки болю в глибині.

- Ні, - коротко, правдиво.

- Слідчий сказав, що всі докази проти мене. Навіть телефон, мої смс... я писала тобі... а роздруківка показує Льоші... - стискаю його руку, мені треба відчути тепло Влада.

- Це підстава, голубонько. Обіцяю, я знайду цю мразоту і він відповість за все.

- Я не уявляю, кому це знадобилося... Все думала... там у камері. Можливо, у Льоші були вороги, і мене підставили, бо зручно. Я найкраще підійшла для їхньої мети, - поряд з ним я така слабка. Хочу спертися на його плече, відчути його захист. Владе, якби ти знав, як мені не вистачало тебе всі ці роки!

- Мені треба, щоби ти все розповіла. Від початку до кінця. Мась, я розплутаю цю гидоту, чого б мені це не коштувало, - бере мене за підборіддя, піднімає голову вгору, нахиляється, щоб поцілувати.

Усуваюсь. Ні. Не варто сипати сіль на рани, проходити по них лезом знову, розкривати рубці. Сенс, якщо між нами непереборна прірва. Його поцілунок – це новий біль від кохання, якого немає. Від залежності, що спалює мене, підкоряє та повільно вбиває. Мені треба навчитися жити без нього, але що більше він поруч, то сильніше я пропадаю.

- Це зайве, - відштовхую його. Не сильно. Але він усе розуміє. Відпускає. Відходжу до столу. Сідаю на стілець. – Що ти хочеш дізнатися про наші стосунки з Олексієм? – мій голос звучить як потойбічна пісня. Ставлю лікті на стіл, зчепила пальці в замок, щоб не зірватися. Мене ламає від шаленого бажання кинутися йому на шию, притулитися і зацілувати, просто торкатися, відчути, що я йому потрібна. Дурна, все ще вірю в казки.

- Це він умовив тебе втекти? Збрехати мені про аборт? – падаю зі стільця, з гуркотом лечу на підлогу. Словесний удар такої сили, що підлога під ногами втікає.

- Влад… - і все, більше жодного слова не можу сказати. Сльози градом по щоках, ридання душать, а біль лише посилюється. Він воскресив усі ті страждання, та втрата, з якою я так і не змирилася, але навчилася жити, зараз розриває мене. Примушує переживати все знову і знову.

Він сідає на підлогу, притягує мене до себе, кладе голову до себе на коліна, гладить, заколисує, як маленьку.

- Тихіше, тихіше, заспокойся.

- Звідки ти знаєш? – після довгих ридань, все ж таки вдається запитати.

– Марк розповів. Вибач, що налякав тебе тоді. Ревнощі мене засліпили і... - в голосі відчай.

А мене після істерики накриває злістю. Мій біль трансформується і шукає виходу.

- Ревнощі, Влад? - перебиваю, не даю договорити. - Ти був одружений! Приховував це від мене! Потім повірив бридким фотографіям, почав погрожувати! Я боялася за нашого сина, переживала, що забереш. Так, у нас вже тоді не було майбутнього! Але я могла народити спокійно, не втікаючи! Ти загруз у брехні і тягнув мене за собою, - відштовхую його від себе.

- Усе трохи інакше, Ілоно, - дивиться на мене поглядом побитого собаки. Вперше за весь час, що знаю, бачу його таким. Він ніби заблукав у лабіринтах болю, як і я. Тільки ми блукаємо на різних полюсах. Ми ніколи не перетнемося. Більше ніколи.

- Інакше? Ми втратили сина. Він помер. Народився. Вперше заплакав, і його не стало! Що інакше, Владе?! У тебе є син, дружина, життя! А мій малюк... його немає, у мене нічого немає. Є твій старший син, котрого треба поставити на ноги. Все моє існування підпорядковане цим горезвісним "треба" і більше немає жодного "хочу". Тож не розповідай мені, що все буде добре. Не варто. Якщо допоможеш вибратися, буду вдячна. Вилікуй Марка. І я зникну. Не мозолитиму тобі очі, - слова ллються з мене безперервним потоком. Висловившись, відчуваю себе пожухлою рослиною, без краплі вологи.

- Вислухай мене, голубонько! - Піднімається, йде до мене.

- Нам нема про що більше говорити, - не дивлюся на нього, барабаню у двері. – Відведіть мене до камери! Будь ласка! - Ще трохи і зірвусь. Повернуся до нього і більше не зможу піти.

Двері відчиняються. Кулею вилітаю. Влад щось кричить услід. Не чую. Не можу. Занадто багато болю і в ній задихається моє нерозділене кохання.