Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

У голові вибух. Ледве вдається впоратися з собою, щоб не заволати, як поранений звір. Пазли один за одним встають на місця, створюють страшну картину моїх помилок, малюють лінії втраченого щастя.

«Адже все могло бути інакше»… - думка не дає спокою, тягне назад у минуле, змушує переосмислити те, що сталося.

Якщо ті фото підробка, тоді я наїхав на вагітну дівчину, налякав до смерті своїми погрозами та претензіями, і вона, бажаючи зберегти дитину, втекла від мене. А потім трапилася трагедія, дитинка померла. Голубонько… моя голубонька… вона була зовсім одна зі своїм горем… У мене був малюк, плід нашого кохання, ми його втратили… Як осмислити жахливу правду? Як прийняти і не збожеволіти…

Як я перед нею винен. Через мене загинув наш син. Упевнений, якби я був поруч, нічого подібного не сталося би. Горезвісне «Якби»… воно лупить мене безжально… але ж повернення у минуле немає…

Після усвідомлення правди, виникають питання. Про справжність фото мені сказав співробітник, з яким я пройшов вогонь та воду, бойовий товариш. Його слова не викликали в мене жодних сумнівів… Ідіот… а у вірності коханої жінки засумнівався? Дурний ревнивець… мені треба було ретельно все перевірити, з'ясувати, на край влаштувати їй допит… Я ж збирався… не встиг, втекла…

Дівчинка моя, зараз одна в камері, знову переживає ці страхіття. Без підтримки захисту… Я мушу її побачити, зараз, негайно…

- Владе, ти чого завис? – син вривається у мої думки. Новина настільки приголомшила, що вибила мене з реальності. Забув, що Марк, як і раніше, стоїть у палаті.

- Обмірковую перебіг дій. Не хвилюйся, я все виправлю, - намагаюся щоб голос не здригнувся.

Адже й перед ним я винен. За всіма статтями. Після загибелі дружини пішов у себе, намагався відволіктися, а потім нова дружина, як грім серед білого дня. Марку важко довелося, ось він і вибрав криву доріжку. Я намагався достукатися, але ми були на різних полюсах, не чули одне одного. Рідні, та такі чужі. Перемотуючи плівку життя назад, я все зробив би по-іншому. Пізно… все поламано, розтоптано… І як вишенька на торті, я шалено люблю дружину свого сина… яку сам по дурості відпустив…

А зараз ніби прозрів, і це приголомшує спалахами болю, знову і знову, не дає перепочинку, б'є, відкриває жахливу реальність, в якій я жив і варився стільки часу.

- Її треба витягти найближчим часом.

- Їдь додому, зараз прийде лікар, і я виписуюся, - складно зараз говорити, почуття провини гострим ножем ріже серце, розкриває старі рани, залишає нові.

- Я з тобою. Я маю бути поруч, побачити її! - він і не думає здаватися. Готовий йти у бій, аби допомогти дружині, похвально… боляче…

Багато зусиль я доклав, щоб умовити Марка поїхати додому. Дав обіцянку, як тільки вдасться домовитись, зразу організую їхню зустріч. Не зможу я зараз поряд із ним. Потрібен час, хоч трохи…

Залишивши лікарню, насамперед заїжджаю до спеціаліста. Прошу перевірити фото. Нехай експерт підтвердить.

- Непогана робота, - каже хлопець з голови до ніг забутий татуюваннями. - Але я б краще зробив, косяки є.

- Фотошоп? – уточнюю.

- Без сумнівів.

Як я міг повірити у її зраду? Осліплений ревнощами та почуттям власника. Ні не тільки. Була ще віра старому товаришу, який не міг обдурити. Але ж збрехав. Те, що він помилився – цю думку відкидаю одразу. Тільки не фахівець його рівня.

Із цього виникає наступне запитання: хто надіслав ці фотки? Кому це все треба було? Чую, що потягнув за ниточку, і починаю розплутувати клубок. Треба буде конкретно розпитати співробітника, не просто так він брехав. А те, що я його розколю, в цьому немає жодного сумніву.

Але спочатку до голубоньки. Я мушу її побачити. Мені це потрібно як кисень. Потрібно її витягнути будь-яким способом.

Ввалююся до Сергія в кабінет.

- О, які люди, а я на тебе трохи раніше чекав. Не поспішаєш на виручку своїй родичці, - останнє слово він каже із ледь помітною посмішкою.

– До лікарні потрапив. Так би швидше примчав.

- Як здоров'я? Не бережеш, ти себе, Владе.

- Нормально. Жити буду. А з тобою, Сергію, нам настав час згадати минулі часи і розплутати цю справу, - підходжу до його столу, ловлю погляд. Даю зрозуміти, йому від мене не позбутися.

- Так я начебто все розплутав. Вина твоєї Ілони червоним маркером по всій справі палає, - підморгує.

- У тому й річ, Сергію, що «начебто». А коли все так явно і барвисто, невже ніс слідака гнилі не чує?

- Не цього разу, - знизує плечима. Моя присутність його явно напружує.

– Я хочу її побачити. Потім усе обговоримо. Адвоката до неї надішлю. І Сергій, не діло це дівчинку тут маринувати. Відпускай її. Слово даю, нікуди вона не втече від слідства.

- Влад, а ти нічого не плутаєш? Прийшов у мою контору і одразу права свої качаєш? Я не твоя шістка на побігеньках, і танцювати під твою дудку не збираюся, - а очі забігали, крутиться на стільці.

- Не плутаю, Сергію. Скажи, хай приведуть Ілону. Інші питання після зустрічі обговоримо. Я тобі свої думки висловлю. Прикинемо в якому напрямку копати, - прямую до дверей. Мені не потрібне підтвердження, знаю, зробить, як я сказав.

І ось її приводять. Моя дівчинка, залякана, розгублена, дивиться на мене, широко розплющивши очі. Вона сумнівається, не знає, що від мене чекати.

- Залиш нас, - показую конвоїру на двері.

Мої почуття – це лавина, яку вже не намагаюся зупинити. Якщо зараз не обійму, то більше дихати не зможу.

Здавлюю її в руках, притискаю до себе. Тонка. Ніжна. Моя голубонька.

Вона плаче, тремтить, у відповідь не обіймає.

- Я витягну тебе, все буде добре, - шепочу їй на вухо.

- Нічого вже не буде добре, Владе…