Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

– Ну нарешті, – забурчав він, – доки вас усіх позбираєш, в мене живіт скрутить від голоду.

Усі сіли і розпочалася Різдвяна вечеря. На ялинці загорілися чарівні вогники, які туди прилаштував Руфик, а за вікном пішов густий сніг.

***

На ранок коли Ліна визирнула у вікно своєї кімнати, то побачила, що все навкруги вкрито снігом. Вона швиденько одяглася, причесалася і спустилася вниз. У вітальні на дивані та на кріслі ще спали Марта та Міранда. Ліна тихенько пройшла повз них, щоб не розбудити і пішла на кухню. Тітка вже була там і щось розігрівала на плиті.

– Ти сьогодні рано, – сказала вона.

– Я до Олега, ми домовилися на гірку піти, якраз снігу стільки нападало.

– Може хоч поснідаєш з нами? Зараз піду будити Марту з Мірандою.

– Ні, у Олега поснідаю. Там і Лоло буде.

Ліна попрощалася з тіткою і вийшла на вулицю. По дорозі в неї задзвонив телефон, вона одразу впізнала номер – це був її тато. Він жив в іншій країні зі своєю іншою родиною і зазвичай телефонував двічі на рік – на Різдво та на її день народження. Їм не було особливо про що говорити, тому Ліна зраділа коли побачила будинок Олега і розмову довелося завершити.

Лоло вже був там. А крім нього повна вітальня якихось незнайомих людей – це Олегові родичі приїхали на свята. У його тата було ще двоє братів і одна сестра і в кожного діти. Тож людей в кімнаті було так багато, що всі ледве поміщалися. Проте, всі виглядали дуже задоволеними і щасливими. Олег представив її усім своїм двоюрідним братам та сестрам. Ліна ледве встигала запам’ятовувати їхні імена. А ще було так шумно, що вона майже не могла розібрати хто що каже – дзвеніли виделки, всі одночасно розмовляли та сміялися.

Аж раптом, увесь цей гомін перервав стукіт у двері. Дідусь пішов відчиняти і через хвилину до кімнати увійшла юрба сусідських дітей. Серед них були і старші і молодші. Ліна навіть впізнала двох їхніх однокласників – Костю та Мар’яну.

– Дозвольте колядувати! – хором сказали вони.

– Дозволяю, – відповів дідусь і діти в увесь голос заспівали різдвяних колядок. А коли закінчили, дідусь щедро пригостив усіх цукерками. Отримавши гостинці, колядники вже збиралися йти, аж раптом щось дивно пискнуло, щось схоже на мавпячий крик. Діти тихо загиготіли. Звук повторився і стало ясно, що це – Костя. Діти розсміялися, ніхто і не здивувався, бо до його вигадок усі вже давно звикли.

– Ех, щось ти не ту пісню співаєш, – вирішив і собі пожартувати дідусь, аж тут помітив, що хлопець якийсь занадто серйозний.

– Я це не навмисне, – ледве встиг вимовити він перед нападом нового мавпячого крику.

Його товариші засміялися ще дужче. Але Кості було не до сміху. Він увесь побілів, а дивні вигукування почали вириватися у нього з горла без перестану. Хлопець вибіг з будинку і чимдуж кинувся геть. Юрба дітей побігла за ним.

– Що це було? – здивовано запитав дідусь.

– Самим цікаво, – відповів Лоло, хапаючи свою куртку та шапку, Ліна і Олег за ним.

Усі троє вибігли на вулицю і помчали туди, де чулися вигуки. Повернувши за ріг вулиці, вони побачили Костю, що видерся на дерево. Він перестрибував з однієї гілки на іншу і весь час кричав по-мавпячому. Юрба дітей стояла під деревом і сміялася від пуза, а Ліна і хлопці лише розгублено на все це дивилися. Раптом, позаду себе, вони почула гул машини. Це був Олегів дідусь. Він під'їхав до дерева, і почав стягнув з нього хлопця. Той пручався із усі сил.

– Розходьтеся по домівках, – похмуро сказав він дітям, – відвезу його до лікарні.

А сам пробурмотів собі під ніс:

– Хлопця хтось закляв. Дуже сильними чарами.

Дідусь посадив Костю на заднє сидіння своєї автівки, той все ще стрибав та кричав, і помчав у місто. А Костині товариші пішли далі, жваво обговорюючи пригоду.

– Що це було? – запитала Ліна.

– Темна магія, – відповів Олег.

– Схоже та вечірка у Рути не пройшла безслідно, – додав Лоло.

– Ти думаєш це вона таке з Костею зробила? – перепитала Ліна.

– Я впевнений, – відповів Лоло. – Піду до бабусі в бібліотеку, може там знайду хоч щось про такі чари.

– Я – до тітки, – сказала Ліна, – треба розказати їй про те що сталося.

Олегу ж нічого не залишилося як повертатися додому.

***

Тітки Реґіни вдома не було – Руфик сказав, що вони з Мартою та Мірандою кудись терміново полетіли. Чекати її довелося цілий день. За цей час двічі подзвонив Олег. Перший дзвінок був десь через годину після того, як Ліна прийшла додому. Олег сказав, що дідусь уже повернувся і що з Костею все гаразд – в лікарні йому дали заспокійливе і він перестав стрибати та кричати. Другий – ближче до вечора: дідусеві зателефонували і сказали, що тіло хлопця почало дуже швидко вкриватися волосинками, схожими на шерсть і він знову почав говорити по-мавпячому. Ліна почала хвилюватися ще більше, єдину надію вона покладала на тітку, проте та ніяк не з’являлася.

Реґіна повернулася якраз на вечерю. Вона не хотіла і слухати, що там збирається розповісти Ліна, доки всі не сядуть за стіл. І лише коли Руфик подав страви, вона дозволила дівчинці говорити. Реґіна була чимось дуже стурбована, проте Ліна цього не помічала. Дівчинка почала палко розповідати про все, що сталося, а Реґіна ще більше спохмурніла.

– Я приготую відвар, який повертає перетвореного назад у його подобу, – сказала Реґіна після тривалої паузи. – Проте, не гарантую, що це спрацює, бо те, що ти розповідаєш не зовсім схоже на нормальне перетворення. Якби його просто закляли і перетворили на мавпу, то він і став би мавпою, а всі ці вигукування, шерсть на тілі, це – якась набагато темніша магія. Відвар потрібно п’ять днів варити і три настоювати. Сподіваюся він не встигне остаточно перетворитися на мавпу за цей час.

– Але що робити з Костею аж цілих вісім днів? – захвилювалася Ліна.

– Нічого, – відповіла тітка, – нехай там і залишається – в лікарні.