Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Помітивши, як витягнулися чоловічі обличчя, Віка зі злим задоволенням розвернулася й пішла. Вона передчувала бурхливу розмову, можливо, навіть бійку, коли кожен з них почне з'ясовувати, від кого може бути вагітною Синичка. І не важливо, що Вікторія все це вигадала. Вона вже переконалася, що брехня часом викликає більш бурхливий ефект, ніж правда. Віка шкодувала тільки про одне — що не може бути при цьому присутньою.

* * *

— Привіт.

Почувши знайомий голос, Яна, що задумливо йшла коридором, підійняла голову.

Перед нею стояв рудоволосий чоловік. Засунувши руки в кишені джинсів, він прихилився плечем до стіни поруч з ординаторською й спостерігав за нею трохи глузливим поглядом. Синичка негайно згадала попереднє чергування, що почалося зі скандалу в приймальному відділенні.

— Вітаю. Як ваші справи? На це раз вдалося провідати знайому?

— Запам'ятала, значить.

— Ще б. Зустріч відбулася... неординарно.

Не кожного дня її притискають до стін незнайомі відвідувачі. Та й знайомі — теж.

Чоловік посміхнувся краєчком губ.

— Мабуть. От, послухався поради однієї маленької лікарки та прийшов раніше. Загалом, провідав, так.

— Зрозуміло. Чекаєте на когось?

— На тебе, — поки Яна думала, що на таке відповісти, він продовжив. — Не лякайся. Просто йшов повз і побачив, як ти літаєш лікарнею. Дай, думаю, побалакаю, розпитаю про декого.

— Питайте.

— Тереза ​​ Вацлавівна. Що з нею?

Ось тепер Яна по-справжньому здивувалася. Досі літньою жінкою ніхто не цікавився й навіть не відвідував.

— Ви — родич?

— Ні.

— Тоді ..

— Не гадай, мала. Я — її постоялець.

— Віддавна?

Чоловік дістав з кишені стільниковий і поглянув на дисплей. Яна встигла помітити на його зап'ясті хитромудре татуювання.

— Вже пів години.

— Зрозуміло. У Терези Вацлавівни проблеми зі здоров’ям. Вона потребує нагляду, але...

— Не такої людини, як я. Ти це хотіла сказати?

— Тепер ви намагаєтеся вгадати. І помиляєтеся. Я вас не знаю, щоб робити якісь висновки. Залишається сподіватися, що ви будете уважні до господині. Я правильно зрозуміла? Ви збираєтеся мешкати у неї?

— Правильно. Я догляну за нею. Обіцяю.

Під час розмови чоловік не спускав з Яни дивних очей. Коли настала пауза, цей погляд став її обтяжувати. Вона навіть припустити не могла, про що думає ця людина. До того ж дівчина не знала, як можна прокоментувати таку обіцянку. На щастя, цього разу чоловік не намагався розпускати руки. Яна кашлянула й рушила.

— Мені треба йти. Всього доброго.

Чоловік поглянув їй за спину, а потім в очі.

— Біжи. А то твій хлопець вже «нагострив» кулаки.

Яна озирнулася. До них квапливо наближався Остап. Нової сутички між цими двома вона однозначно не хотіла.

— Вам краще піти.

Чоловік ліниво відштовхнувся від стіни та зробив декілька кроків уздовж коридору. Потім озирнувся, щоб сказати:

— Мене звуть Едом. Це я так, про всяк випадок.

— Яна Євгенівна, — автоматично пробурмотіла Яна, сподіваючись, що чоловік піде раніше, ніж підійде Остап.

— Я запам'ятаю.

Ед пішов, але вона не дивилася йому вслід. Значно більше її турбував Остап — серйозний та навіть похмурий, він проводжав незадоволеним поглядом високу постать у шкіряній куртці. Яна не могла збагнути, чого в ньому було більше — ревнощів чи побоювання за неї?

Дивно, що він досі не зрозумів — її зовсім не цікавлять інші чоловіки. Більше не цікавлять, поправила себе Яна. До того ж Ед зовсім не виглядав агресивним. Принаймні, цього разу. Та й розмовляли вони у всіх на виду.

Якою б не була причина, що змусила Остапа прибігти до неї, Яна відчувала себе неймовірно щасливою. Тому вона посміхнулася коханому, і одразу помітила, як на його чолі розглядалися складки.

— Як ти?

Остап озирнувся на всі боки й обмежився тим, що взяв її за руку.

— Трохи втомилася. А в іншому... Все гаразд. Особливо тепер, коли ти поруч.

Чоловік пройшовся поглядом по її обличчю, зупинився на роті та поцікавився:

— В ординаторській хтось є?

— Не думаю.

Щось в чоловічому голосі змусило її затремтіти. Остап смикнув двері, зазирнув всередину, зробив крок до порожньої кімнати й потягнув за собою Яну.

Він притиснув її до дверей, і обпалив губи поцілунком. Крізь шум пульсу в вухах Яна чула, як клацнув в замку ключ. «Нехай». Цієї миті дівчині здавалося, що немає нічого важливішого за ці гарячі дотики губ. Всі її почуття, бажання зосередилися в центрі чарівного дійства — такого скупого по площі й безмежного по суті та відчуттях. Магія рухів губ та язиків заворожувала до такої міри, що Яна загубилася в її досконалості. Дівчину мучила справжня спрага й бажання ніколи не відриватися від її джерела.